Читати книгу - "Жак-фаталіст"

— Як ви?

Замість відповіді я показала йому свої руки: мотузка, якою мене зв'язали, глибоко в'їлася в тіло, і руки в мене геть посиніли від того, що кров застоялася в жилах. Він зрозумів, що стогін у мене вихопився від раптового болю, коли відновився кровообіг. Він сказав:

— Скиньте з неї покривало…

Його пришили в кількох місцях так, що я й не помітила цього. Знову-таки багато сил доклали до того, що самі вони й поставили на перешкоді, — треба ж було, щоб вікарій побачив мене несамовитою, божевільною. Тим часом від шарпанини нитка в кількох місцях висмикнулась, в інших місцях покривало й одіж подерлися, і мене побачили. З обличчя я гарна. Глибока туга змінила його, але його характер лишився той самий. Голос у мене зворушливий, і той, хто мене слухає, почуває, що слова мої правдиві. Усе це викликало великий жаль у молодих супутників архідиякона. Йому ж ці почуття були чужі: справедливий, але нечулий, він належав до тих, хто сповідуючи чесноту, не відчуває її солодкості. Добро вони роблять тому, що так велить їм розум. Він підійняв єпітрахіль, покрив нею мені голову й запитав:

— Сестро Сюзанно, чи вірите ви в Бога Отця, Сина й Святого Духа?

Я відповіла:

— Вірю.

— Чи вірите в матір нашу, Святу Церкву?

— Вірю.

— Чи зрікаєтесь сатани й діл його?

Замість того, щоб відповісти, я раптом вискочила вперед, голосно скрикнула, і край єпітрахілі впав у мене з голови. Вікарій занепокоївся, його супутники зблідли. Із сестер одні розбіглися, другі, що сиділи, посхоплювалися з великим гуркотом. Він дав знак, щоб затихли, а сам дивився на мене, чекав чогось надзвичайного. Я його заспокоїла, сказавши:

— Панотче, то абищиця. Одна з черниць вколола мене чимось гострим. — І, звівши очі й руки до неба, я додала, вмиваючись слізьми: — То мене вразили в ту хвилину, коли ви мене питали, чи зрікаюсь я сатани й діл його, і я добре бачу, навіщо.

Настоятелька від усіх запротестувала, що до мене не торкались. Архідиякон знов покрив мене єпітрахіллю. Черниці хотіли знову підійти, та він дав їм знак відступитися й перепитав мене, чи зрікаюсь я сатани й діл його, і я твердо відповіла:

— Зрікаюсь, зрікаюсь…

Він сказав принести розп'яття й дав мені поцілувати; я поцілувала його в ноги, руки й рану в боці. Він наказав мені голосно поклонитися розп'яттю, я поставила його на землю й промовила навколішках:

— Боже мій, Спасителю мій, Ти, що сконав на хресті за мої і всього людського роду гріхи, поклоняюся Тобі. Хай окриють мене Твої муки, хай упаде на мене крапля крові, Тобою пролитої, і очищуся. Прости мене, Боже, як я прощаю ворогам своїм…

Потім сказав мені:

— Визнайте віру Його… Визнайте любов Його… Визнайте милосердя Його…

Я зробила все це. Не пригадую тепер, як саме висловлювалась, але, мабуть, дуже піднесено, бо дехто з черниць заридали, обидва молоді церковники заплакали, а архідиякон здивовано спитав, звідки взяла я молитви, допіру проказані. Я сказала йому:

— З глибини свого серця; це — мої думки й почуття. Свідчуся в цьому Богом, що все чує й витає над цим олтарем. Я християнка, я безневинна. Якщо я вчинила якісь гріхи, то вони тільки Богові єдиному відомі, тільки він має право правити з мене звіт за них і покарати… — На цьому слові я глянула страшним поглядом на настоятельку.

Так закінчилася церемонія, якою було ображено величність Божу, споганено найсвятіші речі й ошукано служителя церкви. Черниці розійшлися, окрім настоятельки, мене й молодих церковників. Архідиякон сів, видобув заяву, подану на мене, почав уголос читати її і питати мене за артикулами, що в ній містилися:

— Чому ви не сповідаєтесь?

— Мене не пускають.

— Чому ви не причащаєтесь?

— Мене не пускають.

— Чому ви не буваєте ні на месі, ні на службах Божих?

— Мене не пускають.

Настоятелька хотіла щось сказати. Він спинив її властивим йому тоном:

— Мовчіть, паніматко… Чому ви виходите вночі з келії?

— У мене відібрали воду, глек на воду й посуд на природні потреби.

— Чому вночі чути галас у вашому коридорі й у келії?

— Мені навмисне не дають спати.

Настоятелька знову хотіла заговорити, він ще раз сказав їй:

— Я вже казав вам, паніматко, — мовчіть. Відповідатимете, коли запитаю…

— Що то за черницю вирвали з ваших рук і знайшли повалену додолу в коридорі?

— Це — наслідок жаху, який навіяли їй щодо мене.

— Вона ваша подруга?

— Ні, панотче.

— До неї в келію ви коли-небудь заходили?

— Ніколи.

— І ніколи не робили чогось непристойного чи то їй, чи іншій якій?

— Ніколи.

— Чому вас зв'язали?

— Не знаю.

— Чому ваша келія не замикається?

— Я зламала в ній замок.

— Чому ви його зламали?

— Щоб відчинити двері й піти на відправу в день Вшестя.

— Так ви того дня були в церкві?

— Так, панотче…

Настоятелька сказала:

— Це неправда, панотче. Вся громада…

Я урвала її:

— … потвердить, що двері до хору були замкнені, що вони знайшли мене долі коло дверей, і ви наказали їм іти по мені. Дехто так зробив, але я прощаю їм і вам, паніматко, що ви наказали. Я прийшла не інших виказувати, а себе боронити.

— Чому у вас немає ні чоток, ні розп'яття?

— У мене відібрали.

— Де ваш молитовник?

— Відібрали.

— Як же ви молитесь?

— Молюся серцем і духом, хоч молитись мені й заборонено.

— Хто заборонив?

— Паніматка.

Настоятелька знову хотіла заговорити.

— Паніматко, — сказав він їй, — правда чи неправда, що ви заборонили їй молитися? Скажіть: так чи ні?

— Я гадала й мала підставу гадати…

— Не про те йдеться. Ви заборонили їй молитися — так чи ні?

— Заборонила, але…

— Але, — урвав її архієпископ, — але, сестро Сюзанно, чому ви боса?

— Мені не дають ні панчіх, ні черевиків.

— Чому білизна й одіж у вас такі подерті й брудні?

— Вже три місяці мені не дають білизни, а в одежі я мушу спати.

— Чому ви спите в одежі?

— Бо не маю ні заслони, ні ковдри, ні матрацу, ні постелі.

— Чому не маєте?

— Відібрали в мене.

— Їсти вам дають?

— Я прошу, щоб давали.

— Виходить, не дають?

Я мовчала, він додав:

— Не може бути, щоб з вами так суворо поводились, коли б ви не вчинили якоїсь тяжкої провини.

— Провина моя в тому, що я не покликана до чернецтва