Читати книгу - "Волонтери. Мобілізація добра"

землі чорніла півтораметрова воронка. Ельвіра, шукаючи, але не кличучи матір, повільно обійшла будинок, хоча вже знала, що нікого не знайде. Вона була тихою і боялася чоловіків, та аж ніяк не слабоумною. Біля північної стіни будинку Ельвіра натрапила на почорнілий від крові, ще теплий шматок в’язаної жилетки, в якій її мама ставала до роботи.

Цікаво було б почути, що сказали б лікарі з Донецька, які заборонили Ельвірі йти до університету, про «нервові навантаження» і «компенсаторні здібності особистості», оскільки після злощасного обстрілу Ельвіра не «провалилась» і не «відлетіла». Вона зайшла додому, зібрала найнеобхідніше, вдягнула все найтепліше і спокійно пішла дорогою на захід — у бік, протилежний тому, звідки прилітали снаряди.

— 2 —

— Вам... допомога... потрібна?

Молодший лейтенант Мітя Нагорняк, позивний Пухлий, зрозумів, що м’ясо можна не дожовувати — шматок чи так, чи так стане поперек горла.

— Що? — хлопець підвівся.

— Я хочу допомогти, — низько нахиливши голову, повторила дівчина. Від страху зустрітися з кимось із чоловіків поглядом її животом прокочувалися судоми.

Пухлий зблід. Дівчину трусило так сильно, що він ледве розбирав слова.

— Йди геть, — давлячись, наказав він.

Але вона не йшла.

— Я буду вам допомагати. Просто так — як волонтерка, — тихо, не піднімаючи очей, але водночас із твердою, неначе мармур, і якоюсь потойбічно-відчайдушною наполегливістю повторила дівчина. — Я можу...

— ВАЛИ НА ХРІН ЗВІДСИ! — вибухнув Пухлий. Він намагався говорити строго, але його голос зірвався і зрадливо задеренчав. Зуби клацнули від люті й нервового збудження.

Дівчина не ворухнулася. Набравши в груди повітря і до болю напруживши м’язи живота, вона неймовірним зусиллям вгамувала тремтіння. По тому ще півхвилини збиралася на силі, щоб заговорити знову, і весь цей час не дихала, побоюючись, що найменший порух може роздратувати офіцера, який нависнув над нею. Зрештою вона продовжила, хоч голови не підняла:

— Я можу прати вам білизну, готуватиму вам їсти, якщо хочете, я навіть ходитиму в розвідку, вони не займатимуть мене, от побачите, я...

При словах «готуватиму вам їсти» округлі щоки Міті Нагорняка, завдяки яким його й прозвали Пухлим, посіріли, наче грозові хмари над висушеним спекою степом.

— ПІШЛА НА ХРІН, КУРВА! — Молодий офіцер зірвав з плеча автомат і направив ствол на дівчину. Чорна цівка застигла на відстані тридцяти сантиметрів від худого тільця.

На той момент у бліндажі за блокпостом № 18 окрім Пухлого перебувало четверо бійців ЗСУ. Всі четверо обідали. Найближче до виходу сидів Паша Білаш, позивний — Бізон, сто- кілограмовий бритоголовий чолов’яга, колишній офіцер спецпідрозділу «Беркут», який за рік до розгону студентів на Євромайдані звільнився з МВС і пішов рядовим контрактником у армію. Нібито через те, що не міг терпіти безладу й безправ’я у «Беркуті». Бізон виглядав і розмовляв як істинний гопник, кожну фразу закінчуючи сполучником «на» — «що робиш, на?», «пішли на пост, на», «грьобані сепари, на» — зате був єдиним бійцем третьої роти другого батальйону дев’яносто третьої ОАМБр, який за весь час АТО не попросив відпустки. Зліва від колишнього «беркутівця», спиною до молодшого лейтенанта, який націлився автоматом у дівчину біля входу в бліндаж, схилився над мискою ще один рядовий — чорнявий, вічно напідпитку і вічно всім незадоволений Женя Шульга з Харкова, позивний — Кацап. У глибині укриття пліч-о-пліч сиділи сержант Ілля Камазов, позивний — Камаз, чия нижня щелепа, навіть коли мовчав, на цілий палець випиналася поперед верхньої, і худорлявий ротний санінструктор Валера Мозговий, позивний — Тюбик. Пухлий був наймолодшим серед усіх; формально він вважався командиром, але на передовій його мало хто слухався. На лінії розмежування, під постійним вогнем «Градів» та артилерії бойовиків, субординація переставала діяти.

Першим підірвався Бізон.

— Агов, Пухлий, ти чьо, на?

Після того як Мітя Нагорняк великим пальцем правої руки переставив перемикач режиму вогню на своєму АКМ із запобіжника на вогонь одиночними, попідскакували й інші.

— Пухлий, бляха, опусти зброю! — перекинувши миску, верескнув Тюбик.

— Тихо, тихо, тихо! — Кацап акуратно вклинився між дівчиною й командиром і спробував відвести ствол автомата вбік, водночас слідкуючи за тим, щоб ненароком не опинитися на лінії вогню.

— Геть звідси... — Слова хрипко виривалися з перекривленого рота Пухлого. Дівчина не ворухнулася. — Я сказав: ГЕТЬ!

— Йобти, здурів точно! — запанікував Тюбик. — Ви бачили? Зняв із запобіжника!

Камаз став за спиною Пухлого і неспішно, розуміючи, що необережний чи надмірно сильний натиск може примусити Мітю смикнути гачок, провів праву руку над плечем молодшого лейтенанта і передпліччям підпер йому горло.

— Легше, брате, легше. Побережи набої на росіян.

Камаз ступив півкроку назад, тягнучи Пухлого за собою й одночасно розвертаючи його таким чином, щоб направити ствол автомата подалі від Кацапа і дівчини. Тим часом Женя Кацап, наче боксерський рефері, витягнутою рукою відштовхував дівчину:

— Все добре, все нормально, ніхто не стріляє, ніхто ні в кого не стріляє.

Вона не зрушила з місця, тоді Кацап присів і нахилився, щоб зазирнути у її обличчя, точніше — щоб дівчина зрозуміла, що звертаються саме до неї, і тихо проказав:

— Краще йди.

Лише після цього візитерка, яка так розлютила молодшого лейтенанта Нагорняка, розвернулась і, згорбившись, пішла назад тією ж дорогою, якою прийшла.

Бізон, Камаз і Кацап сіли і продовжили обідати. Тюбик подивився на перевернуту тарілку, сердито сплюнув і пішов курити. Пухлий відійшов від бліндажа і присів на повалене дерево, звідки добре бачив блокпост, але де ніхто не міг роздивитися його обличчя. По щоках молодшого лейтенанта текли сльози.

Мітя не хотів воювати. Що вже геть погано — Мітя воювати не вмів. Разом із трьома найкращими товаришами — Назаром, Едом та Олегом — він добровільно пішов на службу 8 ЗСУ відразу після випускних екзаменів в університеті. За рік до того всі четверо закінчили військову кафедру, тож хлопців без додаткової підготовки кинули в зону АТО: спочатку — під Дебальцеве, потім — до Волновахи, а після підписання «миру» в Мінську другий батальйон дев’яносто третьої бригади розтягнули вздовж Кальміусу. Щоправда, одного — найпершого — тижня, проведеного в лавах збройних сил, вистачило, щоб Мітя Нагорняк збагнув, що поспішив із рішенням податися до армїі. Реальність виявилась трохи не такою, як його улюблена «Call of Duty». Водночас — і простішою, і набагато більш страшною. Втім, відступати хлопець через гордість не збирався. Він примусив себе «забути», як наклав у штани під час першого в житті обстрілу; він вдавав, наче його анітрохи не бентежить той факт, що відтоді він не може відірвати голову від землі, коли чує шурхіт, з яким наближаються реактивні снаряди чи міни, і тим більше не здатен командувати взводом у такому стані; він нікому не розповідав, що йому щоночі сняться широко розкриті очі рядового Богаченка, блакитноокого