Читати книгу - "Кава з кардамоном"

II

Каська й не думала просиджувати в джакузі. Вона вже вкотре невтомно долала басейн гарним кролем. Лінка спершу намагалася не відставати, проте швидко здалася. Її незграбна «жабка» у порівнянні з умінням подруги виглядала, мов прогуляночка літньої пані проти бігу стаєра. Нарешті обидві справді опинилися у ванні з бульбашками.

— А ти класно плаваєш.

— Дякую. Плавання мене врятувало.

— Урятувало?

— Я ж тобі розповідала, що хворіла? Тобто, що народилася хворою. Дитячий церебральний параліч.

— Що це таке?

— Кисневе голодування мозку під час пологів. Дехто після такого залишається калікою на все життя, у декого залишаються якісь проблеми, як-от у мене. Усі думали, що я не ходитиму. Коли я була маленькою, зі мною проводили дуже інтенсивні реабілітаційні заняття, а потім я навчилася плавати. Лікарі дивувалися, що це дало такий чудовий ефект. Казали, що це диво. Від паралічу й сліду не залишилося, мабуть, плавання дуже мені допомогло.

Каська зручніше вмостилася на пластмасовому стільчику. Лінка придивилася до подруги. Вона була дрібненька й непоказна, але під купальником вимальовувалися тверді мов сталь, м’язи.

На мить Лінці здалося, що в її подруги на плечі тату, та за хвилину вона збагнула, що це родима плямка.

— Яка в тебе родимка смішна. Як сердечко.

— Ага, така плямка. Можу вдавати, що я собі це витатуювала на пам’ять про якогось коханого, — засміялася Кася.

Раптом Лінка пригадала собі про ту нещасну новорічну вечірку.

— А що було з тим хлопцем на вечірці? Бо ти мені нічого не розповідала.

— А що могло бути? — Каська енергійно знизала плечима.

— Ну, я навіть не знаю, хто це.

— Та такий собі один, погомоніли та й годі. Нормальний хлопець узагалі, але розумієш…

— Що?

— Нічого. Мені подобається інший.

— Міхал!

— Та звісно, що Міхал.

— А тобі не здається…

— Що саме?

— Мені здавалося, що він на тебе чомусь ображений. Так якось дивно дивився…

— Ні, я нічого такого не зауважила, — Каська помітно засмутилася. — Міхал?

— Ага.

— Ну, знаєш, я на нього не дивлюсь, боюся чимось себе виказати. Він на мене однаково уваги не звертає.

Лінка співчутливо глянула на неї.

— Дурненька. Ти йому подобаєшся, за кілометр видно. Він же на тебе дивиться отак…

І Лінка широко розплющила очі, затріпотіла віями й склала вуста, мов для поцілунку. Дівчата розреготалися.

— А як там Адріан? — поцікавилася Каська.

— Він же мені тільки друг.

— Справді? Коли я вас востаннє бачила, мені здавалося, що він сприймає тебе зовсім не як подружку.

— Сподіваюся, що ти помилилася. Давай виходити, бо я тут зараз розчинюся в цій ванні.

III

Удома на перший погляд усе було нормально. Зачинивши за собою двері, Лінка побачила просто-таки ідилічну картину. Мама помішувала щось у каструлі, і це щось, судячи із запаху, було томатним соусом до спагеті. Адам сидів на килимі й подавав Каєві кубики. Поруч уже височіла різнокольорова конструкція, до якої весь час добудовувалися нові башточки й віконця. Лінка усміхнулася. Може, усе буде, як раніше? Та коли мама повернула голову, щоб привітатися, Лінка помітила її почервонілі очі. Схоже було, що мама довго плакала.

— Що сталося? — запитала дівчина, наперед знаючи, що відповіді однаково не отримає. Мама похитала головою. Лінці було вже цього досить. Навіть не поспівчуваєш, бо ж незрозуміло, у чому справа. Здавалося, що з мамою сталося якесь величезне горе, але ж Лінка знала, що в родині ніхто не захворів, вони не бідували, не було війни чи стихійного лиха… Ніхто не озивався, навіть Кай складав свої кубики мовчки. Лінка подумала, що коли вона негайно не піде звідси, то просто здуріє.

— Фікусе! — гукнула вона до пса. І вже за мить збігала сходами, а тоді, дозволивши псові обнюхати всі придорожні стовпи, подалася в бік Саського саду. Від новорічного морозу не залишилося й сліду. І хоча в січні зазвичай буває справжня зима, то зараз Лінчині иоги місили буру кашу. Відчувалося, що мороз хапає, і місиво на тротуарі твердне. З дерев позлітали білі снігові шапки, і небо перерізали голі страшні гілки. Фікус дивився на свою хазяйку із підозрою, наче хотів у неї запитати, чи ця прогулянка справді приносить їй приємність. Правду кажучи, це було зовсім не так. Особливо, коли Лінка відчула, як вітер пронизує її й вдирається під пальто. Тоді дівчина вирішила обійти довкола фонтана, а тоді повернутися додому, бо від холоду трусився навіть пес. Аж раптом у вдягненій у червоний пуховик постаті Лінка впізнала однокласницю, Моніку. Її пес, на відміну від Фікуса, явно полюбляв зимові прогулянки. Моніка щосили тягнула за поводок, а здоровенний чорний собацюра смикався в інший бік, оглушливо гавкаючи при цьому на весь парк. Побачивши Фікуса, він змінив об’єкт своїх зацікавлень і шарпнув поводок так, що Моніка його відпустила. Фікус пожвавішав, і вже за мить обидва пси шалено гасали одне за одним між скульптурами античних муз. Моніка лише рукою махнула.

— Немає в мене сил із ним змагатися. Власне, це пес мого брата, і це він з ним гуляє, але зараз брат хворий, а ця тварюка мусить вибігатися. Я пообіцяла піти з ним до парку, і от результат. Борюкаюся з ним уже півгодини, аж уже мокра вся.

— Зате принаймні тобі тепло.

— Навіть гаряче! Кажуть, ти була на тій вечірці? — Моніка раптом змінила тему.

— На якій іще вечірці?

— Ну, тій, що в Норберта.

— Та-а-ак.

Їй не дуже хотілося говорити про той злощасний новорічний вечір, але Моніка, здавалося, цього не помічала.

— Я чула, що Каська там здорово відзначилася. Їзда без гальм, еге ж?

Лінка відчула, як їй зробилося гаряче.

— Про що це ти?

— Як це про що? Ти там була й нічого не знаєш? Усі тільки про це й говорять.

— Про що говорять?

— Ну, про Каську й того чувака з Познані. Кажуть, що вони цим займалися в одній з кімнат так голосно, що на весь дім було чути.

— Хто це тобі нарозповідав таких дурниць? Нічого такого Каська не робила! Я була на тій вечірці!

— Справді? Здається, ти пішла раніше.

— Хто поширює ці брехні? Наталія, так?

Лінка відчувала, як лють заливає її аж по кінчики змерзлих вух.

— Я вже точно не пригадую, від кого це чула, — почала виправдовуватися Моніка.

Отже, Наталія. Зараза підступна. А що, коли Каська справді… Адже Лінка дійсно пішла звідти раніше за всіх. Відігнала від себе зрадливу думку. Ні, авжеж ні! А навіть, якби й так, то про таке не розповідають усім довкола. Вона ж нікому не розпатякала, що бачила тоді у ванній.