Читати книгу - "Чорне Сонце"

Йшов солдат додому три дні,

Йшов четвертий день,

Радів, аж співав пісні,

Бо був хороший, красивий день.

Та раптом почув шарудіння в кущах

І за дерева сховався,

Тоді й запримітив: якийсь чоловік

Навшпиньки кудись прокрадався.

Бачив на війні солдат не раз

Фашиста лютого, як сатана,

(Тут я і справді повірив, що дядько повертався не зі служби в армії, а з війни, і на очі навернулися сльози. Я тихенько заплакав, і так солодко стало в грудях від того плачу, що я аж заскиглив, але рука натхненно виводила далі.)

Але й тут не злякався якраз

Підозрілого шпигуна.

Він швидко дістав нагана,

І зразу

Шпигун під конвоєм пішов по наказу.

Особливо бездоганною видалася мені кінцівка, і я тут-таки вирішив укласти поему в конверт і надіслати тому, кому вона була присвячена.

Мабуть, дядькові недавно потрапив на очі саме цей лист. Пізніше я писав йому лише під диктовку мами: «Картопля цього року вродила, сливок теж рясненько вчепилося, так що приїжджай, Яшо, бо там у вас купувати все треба, а дуже багацько не накупуєшся…» З таких листів навряд чи вгадаєш, до чого лежить моя душа. Однак куди треба вступати з поемою, я теж не міг допетрати і зайшов з іншого боку:

– А на якому він факультеті?

– Хто? – дядько вже думав про щось своє.

– Доцент.

– Яке це має значення? Головне те, що з тебе вийде путній літератор, – нарешті дядько розкрив усі карти. – Думаєш, аби в тебе не варило в голові, то хтось хоч пальцем кивнув би? Чорта лисого! Запам’ятай, Андрюшо, підстраховка потрібна тіки розумним людям, дурному вона не поможе… Екзамен – це таке… Тут і найсвітліша голова може розхвилювацця чи розтиряцця, пойняв? Доцент, – дядько перейшов на шепіт, – доцент так і сказав, що коли він, себто ти, ні бум-бум, то немає чого й рипатися, а якщо ось тут варить, – дядько постукав зігнутим пальцем себе по лобі, – якщо до всього ще й має іскру Божу, то гріх не допомогти.

Матінко ти моя! Іскру Божу… Це ж він побачив її в отій «поемі». Мені зробилося ніяково, щоки защеміли від сорому, і дядько, помітивши, як я малію на очах, спитав:

– Хіба ти не напишеш твір на п’ятірку? Тобі ж тільки один екзамен тре’ пройти, медалістику мій срібний…

– Напишу, – сказав я. – Звичайно, напишу.

І тієї ж миті заприсягнувся собі, що ніколи в світі не підведу свого дядечка, о, зі шкури вилізу, а не підкачаю.

Де ж мені було знати, що коли другий курс ми розпочнемо з виїзду на роботу в колгосп, із-під землі вистромить свого паскудного носа граната, щоб занапастити стільки надій.

2

Якось по-дурному все воно вийшло. Не думав і не гадав, що граюся з вогнем, та й сталося це так блискавично, що де там було роздумувати.

Цілісінький день я поглядав на сонце – наче якого благословення, ждав сьомої години вечора, – о сьомій мав зустрітися з Юлькою. Геннадій Петрович, який потім охрестить мене політичним диверсантом, саботажником і несусвітним ледащом, звичайно ж, не здогадувався, що кошики з картоплею (її ми зносили в кагати) здавалися мені пір’їнками, а монотонне гудіння сортувальні, що спершу бухкало в скроні, тепер скидалося на лоскітливе стрекотання коника-стрибунця.

Ми цілий день не розгинали спини, ото лиш по обіді зробили вимушену невеличку перерву, коли мій приятель Петя Стоножко зненацька вигукнув:

– Бомба!

Усі подивились на Петю, подивилися без найменшого остраху, так якби він крикнув: «Миша!» (яка іще бомба? – теж мені жарти). А Петя показував припорошеним коротеньким пальцем на конвеєр, де серед сухих грудомах і бараболі просувалася кругленька металева штукенція – просувалася до барабана, така не схожа на скелет із косою, що ніхто не встиг і злякатися, як Петя підскочив до двигуна і зупинив конвеєр.

Лише тоді холодок пробіг за нашими спинами. Ми нарешті зрозуміли, що б воно сталося, аби граната потрапила в барабан, але про це ніхто не обмовився й словом – просто стали колом довкола конвеєра і дивувалися, звідки воно взялося.

– Комбайн вирив… разом з картоплею, – пояснив Петя Стоножко.

– Як же воно не двигнуло?

– Не зачепив гострим.

– Це ж треба…

– Що з ним робити?

– Тре’ покликати… саперів.

– Спокійно, спокійно, – проказав Геннадій Петрович незворушним, як у мінера, голосом. – Зараз ми її приберемо, зараз. Покличте Кирила Гнатовича.

Дід Кирило, який сторожував кагати і запускав мотора, жив тут-таки, у полі, у хатці на курячих лапках. За хвилину старий уже стояв біля конвеєра і чухав налисо обстрижену голову (він мало не щодня совав комусь із нас машинку-нулівку й просив: «Підправ-но, синашу, бо вже за комір лізе»).

– Го! – сказав дід Кирило. – Оце так рахуба, го.

– Куди б його прибрати? – спитав Геннадій Петрович.

– Го! – сказав дід Кирило. – Оце так чортовиння, го.

– Нам же працювати треба.

– Протипіхотна, го.

– До вечора ще далеко. Робота ж стоїть, – непокоївся Геннадій Петрович.

– А ми її отако-го, сучку, – сказав дід Кирило, нагнувся і спокійненько взяв лимонку. – Нехай у мене в шопі полежить. – Він говорив так раденько, тільки й того, що не додав: «Пригодиться».

– Обережно, – сказав Геннадій Петрович, примруживши очі.

– А чого з нею панькатися, я ж її не у вогонь, а в шопу, го.

Дід поплентав до своєї сторожки такий задоволений, що я був певен: зараз витягне з гранати запал і ще десь прилаштує до діла, дивись, чого доброго, зробить гирку до годинника, бо старий механізм виробився і дід причепив до легенької гирки залізне коліщатко.

– До роботи, до роботи ставаймо! – скомандував Геннадій Петрович.

«Ставаймо». А сам не дуже розганяється, новенькі штани зі стрілками так облягають, що, як нахилиться, тріснуть.

– Запустіть мотор. Хто це там вимкнув мотор? – Він сердито глянув на Петю Стоножка, наче той був ще й винен, що зупинив конвеєр.

Схоже було, Геннадій Петрович злився: чи від того, що не здогадався першим вимкнути мотор, чи що побоявся сам узяти гранату – і це всі помітили, але настрій його підупав, шкіра на лиці напнулася, як на бубоні, губи витяглися тоненьким шнурочком і злегка посіпувалися. А може, мені просто так здавалося через те, що я, по правді сказати, не любив Геннадія Петровича, я його не злюбив ще з першої лекції.

Учорашній аспірант, він зайшов до нас в аудиторію наче з