Читати книгу - "Таємниця катакомб"

Роберт кивнув на каблучку ченця. З хрестом та іклом.

— Моє шанування! — мовив чернець. — Я — Лючіо. Я смиренний служитель Бога Отця, всемогутнього Творця неба й землі. Я — його знаряддя, його раб.

Роберт і мама мовчали.

— Нам потрібна ваша допомога, — повторив чернець. — Напевно, ви не розумієте, чим можете допомогти.

— Ні, не розуміємо, — погодилася мама.

«Вони шукають прикрасу», — подумав Роберт.

— У вас є те, що належить нам, — сказав чернець.

— Що такого ми можемо мати, що належить вам? — здивовано запитала мама.

— Не роби з нас дурнів, жінко! Ти чудово знаєш, що ми шукаємо!

— Ні… І Роберт не знає.

— Можеш і далі вдавати невідання. Але ми, зрештою, добудемо те, що шукаємо. Зажди так було!

— Що ви маєте на увазі?

— Ми знаємо методи добування правди, які не хотіли б тут застосовувати. Методи, які упродовж століть допомагали нам досягнути мети.

Роберт і мама переглянулися.

— Ти знаєш, про що вони говорять? — запитала мама.

— Прикраса… — прошепотів Роберт.

— Амулет?

Чернець зрозумів.

— Амулет! Де амулет?

— Це про них мовиться? Про амулети? — мама похитала головою. — Чому було відразу так не сказати? Ні я, ні Роберт не збираємося вдавати з себе героїв… Ми не маємо амулетів.

— Амулетів? — вражено перепитав чернець, а в льоху стало зовсім тихо.

— Ну так… Це ж за ними ви полюєте?

— Зажди! Ти сказала — амулети?

— Так.

— У множині? Ти кажеш про два амулети?

— Так… Дві трикутні прикраси…

Ошелешений чернець аж відступив крок назад.

— Де вони?! — рявкнув він. — Де зараз ці амулети?

ГОСПОДНІ ПСИ

Розкриття таємниці

Осло

Два амулети.

Два!

Слава Господові!

Обидва амулети? Лючіо ледве вірив своїм вухам.

Отче небесний! Неймовірно!

Якщо мама хлопчика каже правду, то вони мають не лише прикрасу з катакомб, але й другу половину амулета, втрачену понад тисячу років тому в Луні — украдену вікінгами. Невже це справді він, Лючіо, є знаряддям Господа для здійснення стародавнього пророцтва? Невже він повернеться до монастиря не з одним, а з двома амулетами? І своїми руками наблизить Судний день — останній день світу, коли Ісус повернеться на землю, щоб вершити суд над живими й мертвими?

Лючіо перехрестився.

Він щораз більше впевнювався, що грає у команді, де суддею є ніхто інший, як Всевишній Господь. Що Бог веде його шляхом істинним. Бо чого ж його тоді послали на далеку Північ? До Ультіма Туле…

Кардинал — і сам Отець небесний — мали його в своїх планах.

Обидва амулети!

Тепер лише треба видобути правду з хлопчиська та його матері…

— Де амулети? — Лючіо вп'явся поглядом у Роберта. — Де ви заховали прикраси?

— Ми їх не ховали, — вперто торочив Роберт. — А передали далі.

— Брешеш!

— Гадаєте, я дурний? Навіщо мені брехати? У нас амулетів немає!

— Він каже правду, — втрутилася мама.

— То де вони?

— У Фонді старожитностей, — назву закладу Роберт назвав рідною мовою.

— Фонд… старих… житностей?

— Фонд старожитностей — це Collection of National Antiquities, відділення Історичного музею Норвегії, — пояснила мама. — Саме туди ми передаємо знайдені давні речі.

Лючіо доклав неймовірних зусиль, щоб не видати своєї розгубленості.

— Прикраси вже виставили для огляду в музеї?

— Ні. Спершу їх мають дослідити. Гадаю, до їхнього вивчення ще й не бралися.

— То ми вже можемо піти собі? — запитав Роберт.

— Піти?

— Амулетів ми не маємо, то навіщо нас тримати.

— Ні, ви не можете нікуди піти.

— Чому?

— З вами ще не закінчено…

Роберта з мамою знову завели до мікроавтобуса й посадили на заднє сидіння. Валентино рушив у напрямку центру Осло.

— Куди ми ідемо? — без угаву допитувалися Роберт і мама майже хором.

— А як ви гадаєте? — гаркнув Валентино; допитування діяли йому на нерви.

Чи вони геть дурні? Невже справді не розуміють, куди їх везуть?

Брат Драґо сидів позаду з ноутбуком. На сайті комуни міста Осло він знайшов кілька старих малюнків музею.

— Вхід для персоналу з тильного боку, — сказав він. — Там само — паркінг для автомобілів музейних співробітників. Це нам підходить, можна спокійно працювати.

— Сигналізація?

— Звісно. Але вона старого типу. Мабуть, музей не має коштів для модернізації. Відімкнемо її завиграшки.

Історичний музей був розташований у величезній жовтій кам'яниці, недалеко від Королівського замку.

«Та й сам музей схожий на замок, — подумав Лючіо. — Справжній палац. Розкішний фасад, ряди арочних вікон. Величава краса».

Вони припаркувалися упритул до одного зі шлагбаумів позаду музею. Двоє ченців, Альберто й Торре, вибігли східцями до службового входу, повитягали інструменти зі своїх спеціальних валізок, зламали замок на дверях. Один кивнув братові Драґо, щоб той від'єднав сигналізацію.

А тоді вивели з автобуса Роберта з мамою.

Розділ II

Амулет

Осло

Ченці завели Роберта з мамою до темного музею.

«Нема чого бавитися у героя, — подумав Роберт. — Навіть заради стародавньої прикраси!»

Роберт не сумнівався, що вони з мамою правильно вчинили, зізнавшись, де перебуває коштовність. Якби змовчали, хтозна, що заподіяли б їм ченці.

Попри все йшлося ж тільки про якісь стародавні цяцьки…

Ченці веліли мамі провести їх коридорами. Вони зупинилися перед дверима з табличкою:

Майстерня консервації артефактів

Тут фахівці піклувалися про збереження старовинних знахідок: спершу чистили, а тоді обробляли спеціальними засобами, щоб якнайдовше зберегти їх для нащадків.

— Де амулети? — прошепотів чернець, який називав себе Лючіо.

— Я не знаю, — відповіла мама. — Я не працюю у цьому відділенні, тому не знаю, де і що зберігається.

Ченці хутко розсіялися приміщенням і заходилися шукати. Відчиняли шафки, витягали шухляди, заглядали в касетки й скриньки.

Однак прикраси ніде не було.

Раптом почувся якийсь звук!

Усі заціпеніли.

Охорона? Поліція?

Десь недалеко зачинилися двері.

Кроки відлунювали коридором.

Стихли. Перед дверима майстерні.

— Агов? — почувся жіночий голос.

Хтось обережно поторгав клямку. Прочинив двері на шпарку.

— Агов? Хтось ще тут працює?

Головний консерватор Інґеборґ Мюкле розгублено застигла на порозі.

— Що… тут… трясця… відбувається?

— Інґеборґ! — вигукнула мама Роберта. — Що ти тут робиш о цій порі?

Минуло кілька секунд, перш ніж Інґеборґ Мюкле впізнала Роберта і його маму.

— Я вивчала деякі давні манускрипти. Ми з Робертом виявили причетність гьовдінґа Раґнвальда до нападу на римське місто Луну. Але що ви робите тут? Тепер? Що трапилося? Хто ці люди?

— Вони полюють на прикраси, — пояснив Роберт.

— Тихо! — гаркнув Лючіо. — Де