Читати книгу - "Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»"

Кукса був спантеличений.

— А хто може бути кращим за Залізничного Білла?

— Великий Джордж.

— Наш Великий Джордж?

— Ага.

— А що він такого зробив?

— Ну, по-перше, якби не він, мене б тут зараз із тобою не було.

— Хочеш сказати, тут, сьогодні?

— Ні, я хочу сказати: тут узагалі. Якби не він, мене би зжерли свині.

— Ти серйозно?

— Так, сер. Коли мені було два чи три роки, ми з Бадді та Джуліаном вешталися біля загонів для свиней. Я видерлася на огорожу та й упала вниз головою у свиняче корито.

— Справді?

— Ще й як. Отже, усі ті свині побігли прямісінько до мене — ти ж знаєш, свині все їдять… Відомо чимало випадків, коли вони жерли малят.

— Невже?

— Саме так. Проте я вистрибнула з корита й кинулася навтьоки, але перечепилася й упала. Вони вже майже наздогнали мене — я нічого не встигала вдіяти. Та, на щастя, Великий Джордж помітив це, застрибнув у загін, просто в гущавину свиней, і почав розкидати їх на всі боки. Я кажу — зауваж! — про свиней десь триста фунтів кожна. Він хапав їх і жбурляв через загін, одну за одною, наче мішки з картоплею. Боронив мене від них доти, доки Бадді не підповз під огорожу й не витяг мене звідти.

— Справді?

— Справді. Ти бачив шрами на руках Великого Джорджа?

— Ага.

— Оце сліди від укусів тих свиней. Але Великий Джордж ні словом не прохопився таткові. Бо ж розумів, що татко приб’є Бадді, як дізнається, що той водив мене до загону.

— Я ніколи про це не чув.

— Звичайно ж, не чув.

— Нічого собі… А ти знаєш ще якихось хоробрих людей? Як щодо дядька Джуліана, він же минулого тижня застрелив того оленя з рогами на дванадцять відростків? Для цього теж треба бути сміливим.

— Ну, знаєш, сміливість від сміливості відрізняється, — не погодилася Іджі. — Не треба особливої відваги, щоб смалити в бідну нерозумну тварину з двадцятикаліберного дробовика.

— То кого ще хороброго ти знаєш, окрім Великого Джорджа?

— Що ж, поміркуємо, — промовила вона, задумавшись. — Окрім Великого Джорджа, маю тобі сказати, що найсміливіша людина з усіх, кого я знаю, це твоя мати.

— Мама?

— Так. Твоя мама.

— О, я не вірю в це. Вона ж усього боїться, навіть маленького жучка. Що вона могла такого зробити?

— Дещо. Одного разу вона зробила дещо.

— Що саме?

— Це не має значення. Ти мене спитав, я відповіла. Твоя мати і Великий Джордж — двоє найхоробріших людей, яких я знаю.

— Правда?

— Чесне слово.

Кукса був вражений.

— Ну, тоді я…

— Правильно. І ще я хочу, аби ти завжди пам’ятав дещо. На землі в людській подобі трапляються дивовижні створіння, ти ніколи не повинен забувати про це. Чуєш?

Кукса глянув на неї щирими очима й відповів:

— Так, мем, не забуду.

Вони продовжили свій шлях, а із засніженого дерева пурхнула яскраво-червона вівсянка й полетіла за сніговий обрій, назустріч Різдву.

Будинок престарілих «Трояндова тераса»

Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама

9 березня 1986 р.

Раніше, протягом усіх тих темних нескінченних ночей, коли Евелін прокидалась в холодному поту від кошмарних видінь (смерть, трубки в горлі, ракові пухлини), їй відчайдушно хотілося кликати на допомогу. Але поряд спав Ед. Тож вона просто лежала мовчки до ранку, поглинена безоднею особистого пекла.

Останнім часом, аби не думати про холодний пістолет і про те, як натискатиме гачок, Евелін заплющувала очі й змушувала себе почути голос місіс Тредґуд. Якщо вона зосереджувалась і дихала глибоко, то скоро уявляла себе у Вісл-Стоп. Вона йшла вулицею, заходила до салону краси Опал і навіть відчувала, як її волосся миють теплою водою, потім прохолодною, ще холоднішою. Після укладки вона зазирала до поштового відділення, аби побачитися з Дот Вімз. А потім — до кафе «Зупинка», де так чітко всіх їх уявляла: і Куксу, і Рут, й Іджі. Вона замовляла обід, а Вілбур Вімз і Ґрейді Кілґор махали, вітаючись із нею. Їй посміхалися Сипсі та Онзелл, вона чула, як грає радіо на кухні. Кожен тут запитував, як їй живеться. І завжди сяяло сонце, завжди мало настати завтра… Останнім часом вона спала дедалі краще й менше згадувала про пістолет…

* * *

Цього ранку, прокинувшись, Евелін упіймала себе на тому, що не може дочекатись поїздки до будинку престарілих. Історії, які вона слухала останні тижні — про Вісл-Стоп та кафе «Зупинка», — тепер здавалися їй більш реальними, ніж власне життя з Едом у Бірмінгемі.

Коли вона приїхала, нова подруга зустріла її в доброму гуморі, як завжди, і була рада отримати шоколадний батончик «Герші» без мигдалю — особливе замовлення.

Прикінчивши його наполовину, місіс Тредґуд пустилася у здогадки щодо долі одного блукача, якого вона знала багато років тому.

— Боже, хотіла б я знати, що сталося зі Смоукі Відлюдьком. Жодних звісток щодо того, де він зараз. Мабуть, уже помер.

Я пам’ятаю, як він уперше прийшов до кафе. Я саме їла смажені зелені помідори, а він постукав у задні двері в пошуках їжі. Іджі пішла на кухню й дуже скоро повернулася з тим бідолашним хлопцем, він був увесь брудний від довгого катання на потягах. Іджі сказала йому піти до кімнати і вмитися, а вона принесе йому поїсти. І пішла готувати йому обід, зауваживши при цьому, що зроду не бачила сумнішого хлопця. Він казав, що його звуть Смоукі Філліпс, але Іджі охрестила його Смоукі Відлюдьком і після того щоразу, як бачила його на дорозі, казала: «Он іде старий добрий Смоукі Відлюдько».

Бідолаха! Здається, він не мав родини, і Рут з Іджі пожаліли його, бо він прийшов напівживий. Вони дозволили йому оселитися у старому сараї за кафе. Але його щоразу тягнуло в подорожі. Двічі чи тричі на рік він знімався з місця й вирушав кудись, але рано чи пізно повертався, здебільшого втомлений та п’яний, забивався у свій сарай і сидів там певний час. Він ніколи в житті не мав нічого свого. Усе, що в нього було, це ніж, виделка й ложка в кишені пальта. І ще консервний ніж, якого він тримав за стрічкою капелюха. Казав, що нічим не хоче обтяжувати себе. Гадаю, той сарай на задньому дворі був єдиним місцем, яке він міг назвати своєю домівкою, і якби не Рут із Іджі, він помер би з голоду.

Та я все ж уважаю, що насправді він повертався тому, що був закоханий у Рут. Він ніколи про це не казав, проте легко було вгадати — такими очима він на неї дивився.

Знаєте, я вдячна небесам за те, що мій Клео пішов із життя