машинок я поспіхом склала на місце, щоб панна Єлінек не побачила, чим я займалась із самого ранку. Та вона загляне лише на хвильку, має зустріч зі своїм нареченим стосовно документів для шлюбного оголошення. Вона не забула, однак, купити дві кулькові ручки, хоча години роботи знову лишилися незаписаними. Питаю: чому, ради Бога, Ви не нотуєте їх, Ви ж знаєте, якою я є! Шукаю в торбинці одній, в іншій, мала б попросити гроші у Маліни, зателефонувати йому до Арсеналу, та, нарешті, конверт віднайшовся, він стирчить із Великого Дудена[191] так, що прогледіти його неможливо, позначений знаком таємним Маліни. Він ніколи нічого не забуває, ніколи не маю його щось просити. У потрібний момент на кухні лежать конверти для Ліни, на столі письмовому — для панни Єлінек, у старій касетці у моїй спальні завжди віднайдеться кілька банкнот на відвідини перукарні, раз на декілька місяців декілька більших банкнот для взуття та білизни, а також вбрання. Я ніколи не знаю, коли на це будуть гроші, та якщо пальто має зношений вигляд, Маліна заощаджує мені на нове ще задовго до перших холодних днів року. Я не знаю, як Маліні це вдається, хоча часом вдома немає вже ані гроша, подбати за нас у ці часи дорожнечі, за квартиру він сплачує вчасно, переважно також за світло та воду, за телефон та страхування машини, за все, про що я мала б подбати сама. Лише раз або два відімкнули нам телефон, але тільки тому, що були ми в дорозі, а коли від'їжджаємо, то забуваємо, звісно, про все, жодні листи та рахунки в дорозі стають непотрібні. Кажу з полегшенням: знову якось усе обійшлося, знову нам це вдалося, тільки б зараз лишень не причепилась хвороба, тільки б нічого не сталось з зубами! Маліна не може мені багато давати, але радше дозволить заощадити гроші на господарство, ніж пошкодує кілька шилінґів на ті речі, які важливіші для мене від запасів харчів чи ущерть переповненого холодильника. Я маю завжди свої кишенькові, щоб, прогулюючись по Відню, могла з’їсти сендвіча у Тшешнєвского й випити в кафе Захер маленьку каву із молоком, щоб після прийняття люб’язно послати Антуанетті Альтенвіль[192] квіти, щоб могла для Франціски Йордан зробити дарунок до дня народження — MY SIN[193], щоб докучливим, безталанним або потерпілим людям, яких я не знаю, роздавати квитки проїзні, трохи грошей чи одяг, переважно болгарам. Маліна похитує головою, але «ні» я чую лише тоді, коли з моїх пояснень заплутаних він розуміє, що «справа», «проблема», чи «випадок» стають неосяжними, що для нас вони цілком не під силу. Тоді Маліна допомагає мені зібратися з духом на Ні, яке в мені уже визріло. Та в останній момент я можу і відступити, кажу тоді: Може, ми все-таки спробуємо, чи не могли б ми, однак, попросити хоча б у Атті Альтенвіля, або я скажу малій Земмельрок, щоб вона звернулася до Бертольда Рапаца, він же має мільйони, або, може, ти б подзвонив до пана радника Губалека із міністерства! У такі хвилі Маліна каже мені рішуче: ні! Я маю фінансувати відбудову жіночої школи в Єрусалимі, виплатити, як невелику пожертву, тридцять тисяч шилінґів комітетові біженців, маю взяти на себе видатки, спричинені повінню у Північній Німеччині та в Румунії, брати участь у підтримці жертв землетрусу, фінансувати революцію в Мексиці, у Берліні та в Ла Пазі, однак Мартін уже сьогодні потребує негайно тисячу шилінґів, як позичку лиш до найближчого першого, а він — людина порядна, Христині Ванчурі терміново потрібні гроші на виставку її чоловіка, та знати йому про це не потрібно, вона сподівається взяти їх згодом у матері, хоча знов посварилася з нею, власне, зовсім недавно. Троє студентів із Франкфурту не можуть оплатити рахунок за готель у Відні, і це терміново, ще терміновіше Ліна має сплатити наступний внесок за телевізор, на все це Маліна вийме гроші й промовить так, однак коли катастрофи та починання набувають глобальних розмірів, Маліна скаже ні. Для Маліни не існує жодних теорій, для нього зводиться все до одного питання «Мати або не мати». Якби було так, як він того хоче, ми жили б у достатку, без фінансових клопотів, фінансові клопоти приношу до хати я, зі своїми болгарами, німцями, латиноамериканцями, з моїми подругами та моїми друзями, зі знайомими, з усією цією публікою, з політичним та астрологічним прогнозом. Ніколи я ще не чула, і це є спільним для Івана та Маліни, щоб люди зверталися до Івана чи Маліни, ясна річ, цього не буває, таке не спаде їм на думку, напевно, я більше приваблюю, вселяю у них набагато більшу довіру. Та Маліна каже: Це може статися тільки з тобою, дурніших немає на світі. А я кажу: Це терміново.
У кафе Ландман[194] на мене чекає болгарин, він сказав Ліні, що саме приїхав з Ізраїлю і хоче зі мною поговорити, намагаюся відгадати, хто ж це мені надсилає вітання, кого могло спіткати нещастя, що сталося з Гаррі Ґольдманом, якого я вже давно не бачу у Відні, сподіваюся, це не пов’язано з міжнародною ситуацією, маю надію, що не створюється якийсь новий комітет, що не треба сплатити кілька мільйонів, не треба брати до рук лопату, я не можу дивитись на лопати й мотики з того дня в Клаґенфурті, коли мене й Вільму поставили до стіни для того, щоб розстріляти, я не можу чути пострілів з часу того карнавалу, тієї війни, того фільму. Сподіваюся, він передасть вітання. Виявляється, ясна річ, це щось зовсім інакше, та, на щастя, я маю ще грип і гарячку 37,8, і не можу, звісно, здійнятись до нових звершень і в щось встрявати. Не можу дивитися на жодні місця подій, та як я маю сказати, що моє місце на Унґарґассе? Це мій край на Унґарґассе, який я повинна втримати, укріпити, мій єдиний край, який має стати для мене твердинею, який бороню, за який тремчу, за який борюся, готова померти, тримаю його в своїх смертних руках, я оточена ним навіть тут, коли переводжу дух перед кафе Ландман, край мій, якому загрожує помста всіх інших країн. Пан Франц вітає мене вже з порога, нерішуче він оглядає повну людей кав’ярню, але я, недбало вітаючи, минаю його, обходжу по колу залу, бо столик мені не потрібен, пан з Ізраїлю чекає на мене вже з півгодини, це термінова справа. Якийсь чоловік
