Читати книгу - "Мости округу Медісон"

Другого лютого тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року до її воріт підкотила вантажівка служби «Юнайтед парсел сервіс»[10]. Франческа не пригадувала, щоб замовляла щось поштою. Здивувавшись, вона розписалася за посилку і глянула на адресу: «Франческа Джонсон, поштова філія № 2, Вінтерсет, Айова, 50273». Зворотна адреса належала юридичній фірмі в Сієтлі.

Посилка була дбайливо завинута й застрахована. Франческа віднесла її в кухню, на стіл, і обережно розгорнула. Всередині було три коробки, надійно перекладені пінопластом. До однієї з них клейкою стрічкою був прикріплений бандерольний конверт. Другий конверт, фірмовий, був приклеєний до іншої коробки. На ньому теж була вказана її адреса і зворотна адреса фірми.

Франческа відірвала клейку стрічку від фірмового конверта і схвильовано розпечатала його.

25 січня 1982 року

Місіс Франчесці Джонсон

Поштова філія № 2

Вінтерсет, Айова, 50273

Шановна місіс Джонсон!

Ми розпорядники майна Роберта Л. Кінкейда, який нещодавно пішов з життя…

Франческа поклала листа на стіл. Повіви вітру розмітали сніг із зимових полів, зносячи кукурудзяне лушпиння зі стерні до дротяної огорожі. Вона ще раз прочитала слова.

Ми розпорядники майна Роберта Л. Кінкейда, який нещодавно пішов з життя…

— О, Роберте… Роберте… ні! — промовила вона тихо й похитала головою.

Минула година, перш ніж Франческа опанувала себе і стала читати далі. Прямолінійність юридичної мови та сувора чіткість формулювань дратували її.

Ми розпорядники…

Слова адвоката, який виконує свій обов’язок перед клієнтом.

Але де, де в цих словах сила чарівного леопарда, що прилетів на хвості комети? Де той шаман, який гарячої серпневої днини розшукував міст Роузмен? І де той чоловік, що стояв на підніжку пікапа на ім’я Гаррі й озирався на неї, коли вона сиділа посеред куряви коло воріт айовської ферми?

Цей лист мав бути написаний на тисячі сторінках і сповіщати про те, що всохла ціла гілка еволюційного дерева, про втрату первісної свободи, про ковбоїв, які прориваються крізь огорожі, наче кукурудзяне лушпиння в зимову хуртовину.

Його єдиний заповіт складено восьмого липня тисяча дев’ятсот шістдесят сьомого року. Інструкції щодо предметів, доданих до цього листа, однозначні й незаперечні. У разі, якби Вас не вдалося знайти, всі матеріали мали б бути знищені.

У пакеті з написом «Лист» Ви знайдете повідомлення, що його містер Кінкейд залишив для вас тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого року. Клієнт запечатав його в конверт, який дотепер залишається неторканим.

Останки покійного містера Кінкейда були кремовані. На його вимогу пам’ятну плиту ніде не встановлено. Попіл, також з його волі, наш працівник розвіяв неподалік від Вашого будинку. Це місце, гадаю, зветься міст Роузмен.

Якщо ми можемо бути Вам корисними, то, не вагаючись, сконтактуйтеся з нами.

Щиро Ваш,

Аллен Б. Квіппен, адвокат

Франческа звела дух, ще раз витерла очі й почала вивчати вміст коробки.

Вона вже знала, що в маленькому бандерольному конверті. Знала так твердо, як те, що після зими настає весна. Обережно підпечатавши його, жінка сунула руку всередину й видобула звідти срібний ланцюжок. На прилаштованому до нього подряпаному медальйоні стояло її ім’я. На другому боці медальйона дрібними літерами був вигравіюваний напис: «Якщо знайдете цю річ, то надішліть її, будь ласка, Франчесці Джонсон, поштова філія № 2, Вінтерсет, Айова, США».

На дні конверта вона знайшла Робертів срібний браслет. Він був загорнутий у тонкий шовковистий папір. Разом із браслетом у пакунку лежав маленький папірець, на якому вона колись написала:

Якщо хочете повечеряти знову в час, коли тріпочуть «мотилі й зірки, до мотилів подібні», то приходьте сьогодні, як скінчите роботу. Завжди буду рада вас бачити.

Її записка з моста Роузмен. Він зберіг її на згадку.

Аж тоді жінка усвідомила, що це була єдина річ, яку він мав від неї, єдиний доказ, що вона, Франческа, взагалі існує, коли не брати до уваги примарних образів на щораз тьмянішій плівці. Маленька записка з моста Роузмен. Вона була заплямована й зім’ята, наче її довгий час носили в гаманці.

Франческа думала, як часто він перечитував цю записку вдалині від пагорбів, що височіли коло Міддл-Рівер. Вона уявляла собі, як він тримає цей клаптик паперу перед собою і перебігає його очима під сліпою лампочкою в літаку, що прямує не знати куди; як сидить на долівці бамбукової хатини в джунглях, освітлюючи записку ліхтариком; як згортає її й ховає дощової ночі в Беллінгемі, а тоді дивиться на фотографії жінки, що схилилася на стовп огорожі літнім ранком чи виходить з-під даху критого моста в промінні призахідного сонця.

В усіх трьох коробках лежали камери з об’єктивами. Вони рясніли щербинами та подряпинами. Покрутивши одну з камер у руках, Франческа помітила на накладці видошукача напис «Нікон». Ліворуч, трохи вище від назви фірми, видніла літера «Ф». Це була та сама камера, яку вона передала йому на Кедровому мосту.

Нарешті Франческа підпечатала листа. Він був написаний розгонистими літерами на канцелярському папері й датований шістнадцятим серпня тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого року.

Люба Франческо!

Сподіваюся, цей лист дійде до тебе. Не знаю, коли ти його прочитаєш. Мабуть, уже після того, як я піду з життя. Тепер мені шістдесят п’ять, і сьогодні минає тринадцять років від того дня, як я зустрів тебе, під’їхавши до твого будинку, щоб розпитати дорогу.

Іду в заклад, що ця посилка не завдасть тобі ніякого клопоту. Просто мені нестерпна була сама думка, що мої камери опиняться в магазині на полиці серед уживаних речей або в чужих руках. На той час, коли ти їх отримаєш, вони матимуть зовсім кепський вигляд. Але мені більше нема кому їх залишити. Пробач, що наражаю тебе на небезпеку, надсилаючи їх тобі.

З тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого до тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятого року я майже весь час був у дорозі. Просто хотів бодай трохи притлумити в душі спокусу зателефонувати тобі чи приїхати по тебе — спокусу, яку я відчував усе життя. Я брав будь-які замовлення на роботу за океаном. Траплялися моменти, і дуже часто, коли я казав собі: «Хай йому біс! Я їду в Айову до Вінтерсета і за всяку ціну заберу Франческу з собою».

Однак я пам’ятаю твої слова і поважаю твої почуття. Можливо, ти мала рацію. Важко сказати. Лише одне я знаю напевно: поїхати від тебе тієї спекотної п’ятниці було найважчим з усього, що мені доводилося робити в житті. Правду кажучи, я маю великий сумнів, що комусь випадали більші труднощі.

Я покинув «Нейшенел джіоґрафік» тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятого року й присвятив