Читати книгу - "Країна гіркої ніжності"

Її ще маленькі руки слухняно мили ноги жінки-повелительки. Це і є особлива дружба? Завтра вона розповість про це. Та кому? Дітям? Директорці? Але ж та дружить з Тетяною Борисівною, про це всі знають. Сказати це при всіх на шикуванні, піонерській лінійці? Що тоді буде? З нею? З Тетяною Борисівною? Ні, спочатку з нею… Чому вона думає насамперед про себе?

— Витри ноги рушником. Тільки обережно.

І коли Даза витерла вийняті з тазика ноги:

— Можеш поцілувати.

Даза боялася підвести очі. Поцілувала одну ногу, потім другу. Сором розтікався її тілом, наче брудна вода. Сором і щось незнане досі. Ра-би — не ми?..

— І це все? Тобі не подобаються мої ноги? Не хочеш цілувати?

— Подо… до..

Даза цілувала й стримувала сльози. Й раптом відчула дивне задоволення від цього приниження. Так, це було задоволення. Їй захотілося раптом стати маленькою, зовсім маленькою, геть поменшати, перетворитися в комашку.

А потім вони пили чай і, мовби нічого не трапилося, Тетяна Борисівна розповідала, як вона виступала на фізкультурному параді в Києві. О, вона вміла робити шпагат! Не те що тепер. Як їздили у Москву й ходили в найкраще, найдорогоцінніше, най… най… місце на планеті — мавзолей Леніна.

— Будемо лягати, — сказала після чаювання і взявши Дазу знову за підборіддя:

— Ти б хотіла берегти мій сон?

— Так, — прошептала Даза.

— Тоді ставай на коліна біля ліжка.

Берегти сон — це й було стояти на колінах обіч ліжка, на якому спала вихователька. Даза стояла й боялася заснути. Майнула думка — встати й тихенько піти. Піти геть, світ за очі, не в будинок-інтернат, а кудись далеко-далеко, де нема ніякої Тетяни Борисівни, несправедливості, принижень, чогось такого, чого вона не здатна збагнути. Тоді ще Даза не знала таких слів, як «садизм», «мазохізм», «збочення». Коли дізнається, люто ненавидітиме ці слова. Як і всяке приниження. Але щось зостанеться в неї з того вечора, що й не пояснити.

Вона простояла так півночі. У якийсь момент здалося, що зі сну Тетяни Борисівни щирить зуби страшний звір. Схожий на вовка чи ведмедя з казки. Його треба прогнати, раз вона береже сон, але як? Даза ледве не скрикнула. Злякалася, що розбудить виховательку. Далі заплакала, тепер беззвучно, бо її гладив по голові страх. Не душив, не лякав, а саме гладив. І вона вже належала йому.

Потім Тетяна Борисівна заскреготала вві сні зубами, скрикнула і заворушилася.

Пробурмотіла спросоння:

— Можеш лягти біля мене. Ти вірна дівчинка.

Даза обережно лягла, натягла на коліна краєчок ковдри. Вихователька повернулася до неї, обняла. Даза лежала в цих обіймах заціпеніло, боячись поворухнутися й голосно дихнути, доки не забилася у важкому сні.

Уранці ж Тетяна Борисівна розчесала Дазі волосся, приготувала смачну яєчню з ковбаскою. Поклала на тарілку карамельки:

— Бери до чаю. І можеш взяти з собою.

Вона не просила Дазу нічого не розповідати, що тут відбувалося увечері і вночі. Була певна у Дазі, її вірності?

Ранок був нереальним, як і все, що сталося. За дверима почулося бурмотіння глухої бабці-сусідки — теж нереальне. Карамельки прийшли зі сну, а може, їх приніс дядько Страх, котрий вночі гладив по голові. Спина, а особливо те місце, яким примостилася на лавку, місце вечірньої екзекуції, поболювали. Ледь-ледь. Так твердила Даза. Вихователька казала, що вони не повинні запізнитися. Бо сьогодні день народження комсомолу. А вони молодші брати й сестрички комсомольців. Колись і Даза стане «комсою». Ха-ха, комса, майже як хамса. Тетяна Борисівна вперше весело сміялася. Вона допоможе, авжеж, допоможе Дазі вступити до лав, лав, гав, лав комсомолу.

Щось нове проклюнулося того ранку — дивного, нереального — у виховательці. Цинічне, але наче більш людяне. Що — Даза зрозуміє значно пізніше.

Поки що вона, мов покірна собачка, йшла за своєю повелителькою ще заспаним містечком до інтернату. Та ця дорога вже була іншою, ніж учора. Дерева показували на неї руками-гілками, осудливо шелестіли рідким, ще не опалим листям, а он та берізка соромливо відвернулася. Вони знали про її приниження й сором, про повторну зраду самої себе, не тільки рідних, зраду, що триватиме й далі. Бо знала, що нікому нічого не скаже, що трапилося вчора ввечері. Раптом почула глумливий переінакшений вірш-лозунг, якого викрикував колись на їхньому київському дворі хуліган і син ворога народу Вітька Рудик:

— Пионер дает пример:

Курить табак, гонять собак,

Душить котов — всегда готов!

Вона готова на все? І наче відповідь прийшли, теж видобулися з пам’яті слова з вірша, ні, з поеми, яку їм вже тут, у будинку-інтернаті, читала піонервожата:

Если скажут солгать — солги!

Если скажут убить — убей!

Їй треба буде лише мовчати. Так треба для Тетяни Борисівни. Так тре…

Десь поруч глумливо застрекотала сорока. Даза подивилася в той бік, і їй нестерпно захотілося почути інший пташиний спів. Хай би над нею… над нею пролетіли журавлі, тужливо закурликали, покликали з собою. Хоча б подали голос. Звела голову до неба, та птахів там не побачила.

З того дня справді чимало змінилося в Дазиному житті. Через тижнів два вона здивовано помітила — до неї стали менш прискіпливо ставитися вчителі, й другу чтверть закінчила лише з двома оцінками «добре» в табелі, решта — «відмінно». На піонерських зборах сама, сама Тетяна Борисівна запропонувала обрати її, Дазу Рубцову, головою ради загону. На конкурсі читців до дня пам’яті Леніна[4] вона здобула перше місце й отримала приз — книжку віршів і новенький червоний галстук.

Даза зрозуміла: Тетяна Борисівна має тут неабияку владу.

Наприкінці зими вихователька знову забрала її до себе на ніч і відшмагала тепер вже білим м’яким паском. Спитала, чи треба змащувати спину кремом, і Даза відчула, що треба сказати «ні». Вона знову мила жилаві ноги й охороняла сон ТеБе, як позаочі називали виховательку. Вона вчилася новому життю, і, на диво, те життя вже перестало здаватися неймовірним і принизливим.

А навесні, коли почало розпускатися листя на деревах, за два місяці до початку війни, ТеБе покликала її до свого кабінетику. Там вона дістала із шухляди стола конверта.

— Жінка, яка колись вважала себе твоєю матір’ю, — сказала голосом,