Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

— А чим я буду платити? — спитав Мак-Гайр, все ще слабко намагаючись звільнитися.

— Платити? За що? — здивувався Рейдлер. Вони отетеріло вп'ялися поглядами один в одного. Їхні думки крутилися, як шестерні конічної зубчатої передачі, у кожного навколо власної осі в протилежних напрямках.

Пасажири поїзда, який прямував на південь, із цікавістю зиркали на цю пару, дивуючись настільки рідкісному поєднанню протилежностей. Мак-Гайр на зріст був п'ять футів один дюйм. З огляду на зовнішність, він міг бути походженням із Дубліна[114], а можливо, і з Йокогами. Гострий погляд, гострі щелепи й підборіддя, шрами на кістлявому зухвалому обличчі, сухе жилаве тіло, яке вийшло живим із багатьох оказій, — цей хлопець, задерикуватий з вигляду, як шершень, не був явищем новим чи незвичайним у цих краях. Рейдлер виріс на іншому ґрунті. На зріст шість футів два дюйми і широкий у плечах він був, як кажуть, відкритою душею. Захід і Південь зійшлися в ньому. Представників цього типу ще мало зображували на полотнах, оскільки наші картинні галереї мініатюрні, а кінематограф ще не поширився на Техас. Гідно відобразити образ такого парубка, як Рейдлер, могла б, мабуть, лише фреска[115] — щось велике, спокійне, просте й не обмежене рамками.

Експрес ніс їх на південь. Зелені простори прерій наступали на ліси, подрібнюючи їх, перетворюючи на розкидані на великих площах темні купки дерев. Це була країна ранчо, володіння коров'ячих королів.

Мак-Гайр сидів, забившись у куток, і з гострою недовірою прислухався до слів скотаря. Який жарт задумав утяти з ним цей здоровенний стариган, який тягне його невідь куди? Те, що він керується безкорисливим співчуттям, було останнім, що могло б спасти на думку Мак-Гайру. «Він не фермер, — міркував полонений, — та й на шахрая не схожий. Що за птах? Ну, будь напоготові «Цвіркуне», — чи не краплена[116] в нього колода? Тепер вже хочеш — не хочеш, а робити нічого. У тебе швидкоплинні сухоти[117] і п'ять центів у кишені, отож сиди собі тихенько й гадай, що він там задумав».

У Ринконі, за сто миль від Сан-Антоніо, вони зійшли з поїзда й пересіли в таратайку, яка чекала на Рейдлера біля станції, після чого протрюхикали ще миль із тридцять, перш ніж дісталися місця свого призначення. Саме ця частина подорожі могла б, здавалося, відкрити підозрілому Мак-Гайру очі на справжній смисл його полону. Вони котилися на оксамитових колесах по веселому роздоллю савани. Двійко рвучких іспанських коней неслися рівною, невтомною риссю, інколи за власним бажанням переходячи на біг. Повітря п'янило, як виро, й освіжало, як зельтерська, і з кожним ковтком його подорожники вдихали ніжну запашність польових квітів. Дорога потихеньку загубилася в траві, а таратайка попливла поміж зелених степових бурунів, керована досвідченою рукою Рейдлера, для якого кожен ледь помітний гайок, що пролітав десь удалині, був знайомою відміткою, кожен м'який вигин пагорбів на горизонті вказував напрямок і говорив про відстань. Але Мак-Гайр, відкинувшись на сидіння, з понурою недовірою зважав на слова скотаря й не помічав навколо себе нічого, окрім безлюдної пустелі.

«Що він замислив? — мучила його причеплива думка. — Яку аферу обмізковує цей громило?» Між неозорих просторів, обмежених лише лінією горизонту, Мак-Гайр оцінював людей міркою мешканця тісних міських кварталів.

За тиждень до цього, їдучи верхи преріями, Рейдлер натрапив на хворе телятко, яке жалібно мекало, відбившись від стада. Не спішуючись, Рейдлер нагнувся, перекинув цього бідолаху через сідло й передав для опікування своїм ковбоям на ранчо. Звідки міг Мак-Гайр знати (та й як би це дійшло його свідомості), що він в очах Рейдлера був таким самим телятком, — хворим, безпорадним створінням, яке потребувало чиєїсь турботи. Рейдлер побачив, що він може допомогти, і цього йому було достатньо. З його точки зору, це було логічно, а отже, правильно. Мак-Гайр був сьомим хворим, якого Рейдлер випадково підібрав у Сан-Антоніо, куди в гонитві за озоном, який ніби затримується в його вузьких вуличках, стікаються хворі на сухоти. П'ятеро з його гостей жили на ранчо Соліто, поки не видужали, і зі слізьми вдячності попрощалися з доброзичливим господарем. Шостий потрапив сюди занадто пізно, але, відмучившись, знайшов-таки вічний спокій у затишному кутку саду під розлогим деревом.

Тому ніхто на ранчо не був здивований, коли таратайка підкотила до ґанку і Рейдлер дістав звідти свого хворого протеже[118], підняв його, ніби лантух дрантя, й поставив на веранді.

Мак-Гайр оглянув незвичну для нього картину. Будинок на ранчо Соліто вважався кращим в окрузі. Він був із цегли, привезеної сюди кіньми за сотню миль, але мав лише один поверх, де було чотири кімнати, оточених верандою із земляною підлогою, яку називали «галерейкою». Строкатий асортимент коней, собак, сідел, бричок, зброї й різноманітних причандалів ковбойського побуту вразив столичне око прогорілого спортсмена.

— Ось ми й удома, — весело сказав Рейдлер.

— Оце так глушина! — випалив Мак-Гайр і покотився на підлогу веранди в судомному нападі кашлю.

— Ми постараємося влаштувати тебе зручніше, синку, — м'яко сказав господар. — У будинку, щоправда, не так вже розкішно, зате на волі чудово, а для тебе це найголовніше. Ось твоя кімната. Як щось знадобиться — питай, не соромся.

Рейдлер завів Мак-Гайра до кімнати, розташованої на східному боці будинку. Незаслана підлога була чисто вимита. Свіжий вітерець погойдував білі фіранки на вікнах. Велике плетене крісло-качалка, два звичайних стільці й довгий стіл, завалений газетами, трубками, тютюном, шпорами й патронами для гвинтівки, стояли в центрі кімнати. Декілька добре вибілуваних оленячих голів і одна величезна чорна кабаняча голова дивилися зі стін. У кутку притулилося широке парусинове складане ліжко. Для всіх навколишніх мешканців кімната для гостей на ранчо Соліто була цілою резиденцією, гідною принца. Мак-Гайр, побачивши таке, широко посміхнувся. Він дістав із кишені свої п'ять центів і підкинув їх під стелю.

— Ви думали, що я брешу щодо грошей? Ось, можете тепер мене обшукати, якщо бажаєте. Це був останній із моїх скарбів. Тож хто буде платити?

Ясні сірі очі Рейдлера твердо поглянули з-під сивих брів просто в чорні намистини очей Мак-Гайра. Трішки помовчавши, він сказав просто, без гніву:

— Ти мені зробиш велику послугу, синку, якщо не будеш більше згадувати про гроші. Раз сказав і все. Я не беру зі своїх гостей платні, та й вони зазвичай не пропонують її мені. Вечеря буде готова за півгодини. Ось тут у глечику вода, а