Читати книгу - "Шляхи свободи. Зрілий вік"

— Приблизно…

— Бачу, — сказала вона, — ви з великим кошиком.

— Це мої коти.

— А що, звірята занедужали?

— Ні, одвезу їх до сестри в Медон. Ветеринар сказав, що їм потрібне свіже повітря.

Він серйозно додав:

— Знаєте, що коти можуть захворіти на сухоти?

— На сухоти? — вражено поспиталася консьєржка. — Тоді подбайте про них. І все-таки, — додала вона, — у вас без них буде порожньо; ці пусюнчики завжди зустрічають мене, коли я приходжу до вас прибирати. Вам, напевне, сумно буде без них.

— Ще й як сумно, пані Дюпюі, — відказав Даніель.

Він усміхнувся їй і пішов. «Пробалакалася, стара гаргара. Мабуть, гладила їх, коли мене не було, а я ж заборонив їх чіпати; краще б наглядала за своєю донькою». Він вийшов з під'їзду, і сонце засліпило його як стій, пекуче і пронизливе сонце. В нього заболіли очі, це вже як водиться: якщо напередодні нап'єшся, то немає нічого кращого, ніж імлистий ранок. Він уже нічого не бачив, він плив у потоці сонячного світла з залізним обручем довкруг голови. Раптом він угледів свою тінь, куцу й химерну, а біля неї темну пляму кошика, що розгойдувався у нього в руці. Даніель посміхнувся: він був дуже високий. Він випростався на ввесь зріст, та тінь так і лишилася куца безформна, мов постать шимпанзи. «Доктор Джекілл і містер Гайд. Ні, не на таксі, — сказав собі він, — поспішати нікуди, містер Гайд пішки пройде до зупинки сімдесят другого». Сімдесят другий довезе його до Шарантону. За кілометр відтіля Даніель давно вже нагледів затишну місцинку на березі Сени. «Будемо сподіватися, — сказав собі він, — що я не зомлію, цього тільки ще бракує». Вода в Сені була особливо темна і брудна в цьому місці, з плямами зеленкуватого мастила од заводів Вітрі. Даніель споглядав себе з огидою: він почувався геть м'яким ізсередини, настільки м'яким, що це було просто-таки неприродно. З якоюсь утіхою він подумав: «Це людина». Він був то твердий і зібраний, а то раптом у ньому немов би озивалася якась квола приречена душа, що благає пощади. Він подумав: «Дивно якось ненавидіти себе, наче це зовсім і не ти». Втім, це була неправда: марно він старався, був тільки один-єдиний Даніель. Коли він зневажав себе, то йому здавалося, наче він одривається од самого себе і витає, немов безпристрасний суддя, над якимсь нечистим ройовиськом, а потім його зненацька затягує, всмоктує донизу, і він потрапляє у вировище власної душі. «Хай йому дідько, — подумалося йому, — треба хильнути чарчину». Потрібно лише трохи звернути з дороги, він загляне до Шампйоне на вулиці Тайдус. Коли він одчинив двері, в барі було порожньо. Офіціянт витирав столи з рудого дерева, зроблені у вигляді барил. Напівморок був сприятливий для очей Даніеля. «От голова болить, дідько б її узяв», подумалося йому. Він поставив кошика на підлозі й опустився на стілець перед шинквасом.

— Міцного віскі, звичайно ж, — ствердно мовив бармен.

— Ні, — сухо відказав Даніель.

«Ішли б вони подалі зі своєю манією сортувати людей, неначе це парасольки або швейні машини. Я ніщо… й усе завжди теж ніщо. Та вони вмент складають тобі ціну. Цей дає гарні чайові, той завжди має напоготові дотепне слівце, а от мені потрібне тільки міцне віскі».

— Джин-фіц, — сказав Даніель.

Бармен налляв, не сказавши й слова: напевне, образився. Тим ліпше. «Більше й носа не поткну в цю діру, надто вже фамільярні тут вони». Та джин-фіц був із присмаком проносного лимонаду. Він розпилювався на язиці кислуватим порохом, і в роті запанував присмак металу. «Це мене вже не бере», подумав Даніель.

— Налийте горілки з перцем.

Він випив горілки і поринув у мрійливий стан, почуваючи, як пашить у роті. Він думав: «Невже це ніколи не скінчиться?» Та, як завжди, це були марні думки, без будь-якої основи, мов чек без покриття. «А що ніколи не скінчиться? Що ніколи не скінчиться?» Пролунало коротке нявкання і почулось, як дряпають кігтями. Бармен здригнувся.

— Це коти, — кинув Даніель.

Він зліз зі стільця, жбурнув на шинквас двадцять франків і взяв кошика. Піднявши його, він побачив на підлозі червону пляму: це була кров. «Що вони там коять?» — тривожно подумав Даніель. Та йому не хотілося відмикати кришку. В кошику зачаївся тяжкий і невиразний жах: якщо він відімкне, то жах умить обернеться на котів, і цього Даніель не зможе витримати. «Ага, ти не зміг би цього витримати? А якщо я підніму цю кришку?» Та Даніель був уже надворі, і його знову засліпило, увіч вдарило щось яскраве і вогке: очі щеміли, це було таке, наче бачиш тільки вогонь, а потім зненацька розумієш, що вже з хвилину бачиш будинки, будинки, що за сто кроків од тебе, легкі й світлі, неначе імла: в глибині вулиці стояла голуба стіна. «Страх який усе це бачити», подумав Даніель. Таким уявлялося йому пекло: погляд, що пронизує геть усе на світі, бачиш усе від краю до краю — і до краю бачиш самого себе. Кошик у його руці заворушився: всередині щось шкрябало. Даніель і сам не знав гаразд, огиду чи задоволення приносить йому цей жах, який він почував так близько біля себе, буквально кінчиками пальців, — радше і те, і друге він йому приносив. «І все-таки щось їх заспокоює, мабуть, мій запах». Даніель подумав: «Справді, для них я тільки запах». Та треба набратися терпіння: незабаром у нього не буде цього запаху, він буде гуляти без запаху, один серед людей, в яких немає достатньо тонкого нюху, щоб упізнати ваш дух. Бути без запаху й без тіні, без минулого, бути всього лиш незримим устремлінням від самого себе в майбутнє. Даніель завважив, що його тінь перемістилася вперед, на кілька кроків од його тіла, он вона, там, на рівні ґазового крана, шкутильгає, перехнябившись набік від тяжкого кошика, чудернацька, зморена; він бачив, як він іде, він був усього лиш власним поглядом. Та ось на шклі майстерні з фарбування тканин відбився його образ, і та ілюзія розвіялася. Даніель немов би переповнився мулистою і прісною водою; вода Сени, мулиста і прісна, затопить кошика, й вони роздиратимуть одне одного пазурями. Його охопила невимовна відраза, він подумав: «Немає причини це робити». Він зупинився, поставив кошика долі: «Нудьгувати від того зла, яке вчиняєш іншим. Ніколи не добратися до себе навпрямки». Він знову подумав про Константинополь: невірниць зашивали в лантух разом зі скаженими котами і кидали в Боспор. Діжки,