Читати книгу - "Чорна дошка"

й підставив до світла аркуш, сам потягся обличчям ближче, аби прочитати. — Нам на допомогу прислали досвідчених людей із області. — Він зиркнув туди, де під стіною сиділи чужинці. — Значить, що ще? Ага, ще міліція буде, — подивився вглиб приміщення, шукаючи очима сизий мундир Охріма Буженка. Замість нього наштовхнувся на юного Октябрина, який виструнчився біля дверей, світячи великою червоною зіркою на пожмаканій вицвілій будьонівці. — Молодь піде — активісти наші. — Октябрин ніжно посміхнувся на знак згоди. — Додаткову зброю, лопати, щупи зранку під розписку видам — спеціальне розпорядження маю. Що ще? Товариші, газетярам пропоную самим визначатись. Як хочуть з бригадами — най ідуть, як хочуть мітинг — можемо організувати.

Іван Петрович Паламарчук — голова веселівської сільради, мав майже стільки літ, що й Терновий. У його мрійливому погляді вчувався ідеалізм. Дещо булькаті горіхового кольору очі й подібного відтінку волосся знімали з його двадцяти семи ще років зо п’ять — завдяки чому він виглядав хлопчиськом. Невисокого зросту, але доволі плечистий. Незмінний зеленкуватий військовий френч без погонів та нашивок говорив про його військове минуле. А бліда шкіра — про походження: хоч би скільки стовбичив під сонцем — не брало воно його, не вкривало захисною темінню. Його тонкі пальці підказували — чоловік не робітник і тим більше — не хлібороб.

— Інстітут! — казали про нового голову селяни, коли він лиш-лиш приступив до виконання своїх обов’язків.

А було це три роки тому. І величали «інстітутом» голову спочатку зі зневагою. Придивлялись. Згодом побачили, що чоловік розумний, дурного не каже, якщо не зважати на його лекції з марксизму-ленінізму. «То таке, — виправдовували Паламарчука мудрі люди, — кожна людина не без ґанджу». Івана Петровича в селі поважали, хоч він і був прийдою, та ще й партійцем. А до таких селяни ставились з осторогою — близько в душу не підпускали.

— Так-так, мітинг, — вичавив ніяково Юсовицький. — Після нього ми відразу назад до міста поїдемо, якщо все так… Ми мали інші відомості. Нам сказали, що треба провести роботу… — редактор надто багато жестикулював, що видавало його збудження. — А у вас тут уже… операція… Зброя. Ні-ні, ми люди цивільні — одвоювали свого, — і він багатозначно постукав по протезу.

— Чому ж! — вистрибнула наперед Мойра. — Мені як репортеру цікаво бути на передовій. Я хочу лишитись.

— Досить теревенити дурно, — підвів жирну риску Калюжний. Він вийшов зі свого темного сховку й вріс посеред кімнати, розставивши ноги на ширину чималих плечей. Промовисто наказав: — Хто хоче бачити все — їде, хто не хоче — тікає к бісовій матері. І що швидше, то краще. Нікчем та шмаркачів тут не стерплю. Серйозне діло робимо, а не в лялечки граємось. Це — класова боротьба. Крапка!

Калюжний висмикнув з рук голови сільради Паламарчука аркуш із прізвищами членів двох буксирок — тієї, що лишається у Веселівці, та іншої, яка відряджається до сусіднього села Дружківка. Запитав коротко в Паламарчука, чи забезпечені підводи, та в буксирників, чи готові до жорсткої боротьби. Отримав ствердну відповідь спочатку від голови сільради, а тоді від ватаги. На виході з приміщення гукнув:

— Хлопці! — Усі без винятку повернули обличчя на заклик. — Мої хлопці, — пояснив. — Гайда, поговоримо наодинці, без зайвих вух.

Схожі на сіроманців дужі чоловіки в захисного кольору суконних фуражах та френчах схопились із місць та поспіхом вийшли за своїм отаманом. Досить тендітний, у порівнянні з чекістом, голова сільради важко сів на стілець та постукуючи ногою замугикав собі під ніс. Мойра, Петро та Юсовицький надто гаряче шепотілися. Мойра й Петро хотіли їхати з буксиром, а Юсовицький бажав повертатись до міста і, користуючись своїми повноваженнями, забороняв лишатись тут підпорядкованим йому працівникам. Кузьма Лукич знову закурив і знову заговорив про якість тютюну.

Лесь обмізковував нагоду підтримати батька та матір, залишившись у скрутну годину в селі. «Ти диви, яких сюди відьмаків понаносило, — думав, і самому ставало страшно. — Навіть Заболотного вихвилило, викинуло із кримінального океану. Що вже вони тут нахазяйнують?»

— Я залишаюсь! Сількором, — розрізав шепотіння гучною фразою. А тоді Юсовицькому: — Переоформите мене. Раз на тиждень — з мене стаття.

Щоб не вступати в полеміку, стрімко вийшов із сільради й впевненою ходою покрокував до батьківського дому.

2000-ні

У не надто чисте чимале вікно билась невелика, але цілеспрямована муха. Хотілось їй вилетіти із теплого приміщення надвір. Не відала вона, що там, на волі, відразу наразиться на холод пізньої осені, на стрімкий вітер та дощ, і, найімовірніше, така бажана свобода принесе їй лише смерть. Муха з нервовим дзижчанням гамселилась головою об шибку. За її хаотичними діями споглядала жінка років тридцяти із сумними очима, у яких наче навіки застигли й перетворились на крижані скельця сльози.

— Восени тисяча дев’ятсот тридцять другого року вийшов… цей… ну, такий спеціальний указ про заходи, е-е-е, цей… ну, щоб селюки давали норму цього, як його… е, ну, продтоварів різних…

У світлому шкільному класі біля дошки відповідала на поставлене вчителькою питання невисока дівчина років шістнадцяти у вузьких темних джинсах, усіяних блискучими камінцями, та розцяцькованій яскравими смужками кофтині. Вона тупцювала на місці, раз по раз підкидаючи рукою хвіст занадто чорного, аби бути натуральним, волосся.

— Це була постанова, — монотонно, переводячи погляд з мухи на сльоту та голі дерева за вікном, промовила вчителька. Жінка тримала руки, складеними хрест-навхрест на грудях, і розпачливо зітхала. — Візьми, будь ласка, підручник та почитай уголос.

Старшокласниця під супровід легкого гудіння інших юнаків та дівчат, вихляючи стегнами, промандрувала до своєї парти — передостанньої, потягла з неї закритий підручник історії для одинадцятого класу. Підручник не відразу піддався, бо заважали занадто довгі накладні нігті патріотичної жовто-блакитної палітри. Дівчисько почало, слинячи пучки пальців, гортати аркуші новесенького підручника, які ще де-не-де були зліплені на кутиках, — не могла знайти потрібної сторінки. Її губи беззвучно проголошували найкоротше нецензурне слово, але оскільки голова дівчини була опущена, це могли бачити лиш однокласники, що сиділи за партами й дивились на неї знизу. Для вчительки міміка школярки залишалась нерозшифрованою.

— Шістдесят дев’ята, — монотонно, дивлячись у вікно, мовила вчителька і знову зітхнула.

— Жень! — покликав стиха Сашко, який ділив із фарбованою чорнявкою парту.

Після заклику він передав дівчині свій підручник, відкритий там, де було потрібно.

— Її що, чоловік кинув? — прошепотіла Женя й взялась читати з неабияким акторським запалом. Кожне її слово було розфарбоване, мов хвіст павича, літери вимовлялись чітко, й професійна Женина артикуляція примушувала усіх, хто сидів у класі, заглядатись на дівчачі пухкі вуста.

— Вісімнадцятого