Читати книгу - "Американський психопат"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— О, не знаю, Вікторіє, — я видавлюю з себе розпачливу усмішку, відводячи погляд від її стегон. — Я постійно працюю.
— То, може… Ну, знаєте — може, в суботу? — запитує Вікторія обережно, аби не налякати мене.
— Наступної суботи? — перепитую я, знову дивлячись на годинник.
— Так, — вона сором’язливо знизує плечима.
— О. Боюсь, я не зможу. Йду на «Знедолених» удень, — брешу я. — Слухайте, мені дуже треба бігти.
Я проводжу рукою по волоссю й шепочу: «О, Боже», перш ніж змушую себе додати:
— Я вам зателефоную.
— Гаразд, — з полегшенням усміхається вона. — Подзвоніть.
Я ще раз кидаю погляд на китаянку і забираюсь геть звідти, біжу до неіснуючого таксі й тільки за квартал чи два від хімчистки зупиняюсь, і…
І бачу перед собою дуже симпатичну безпритульну дівчину, яка сидить на сходах будинку на Амстердам-стрит. Біля її ніг стоїть пластиковий стаканець для кави, і я, посміхаючись, наближаюсь до неї, шукаючи дрібні гроші в кишені, — мене наче щось тягне. У неї надто юне й свіже для волоцюги, засмагле обличчя, і тому те, що вона змушена жебрати, видається ще жахливішим. У ті секунди, які потрібні, щоб пройти від краю тротуару до сходів, на яких вона сидить, я уважно її вивчаю — голова дівчини похилилася, вона тупо вдивляється у свої коліна. Помітивши, що я стою над нею, вона підводить очі, без посмішки. Мені хочеться зробити якусь просту добру справу, я нахиляюсь до неї, мої очі так і випромінюють співчуття, і я кидаю долар у її стаканець, кажучи їй: «Удачі».
Обличчя дівчини змінюється, саме тому я помічаю книгу в неї на колінах (це Сартр), поряд із нею — сумку для книг Колумбійського університету, і нарешті — темно-коричневу каву в стаканці, і в ній плаває моя доларова купюра. Усе це забирає кілька секунд, однак таке відчуття, що це — уповільнена зйомка; вона дивиться на мене, потім у стаканець і кричить:
— Це що за фігня?
Я завмираю над кавою, зігнувшись й зіщулившись, і белькочу:
— Я не… я не знав, що він… повний…
Мене трясе, я відходжу й ловлю таксі, й дорогою до «Губерта» мені ввижається, що будинки — це гори, вулкани, вулиці стають джунглями, небо — театральною фоновою декорацією… Перш ніж вийти з машини, доводиться звести очі докупи, щоб прочистити їх. Обід «У Губерта» стає однією тривалою галюцинацією, під час якої я заразом сплю і не сплю.
«У Гаррі»
— Шкарпетки мають пасувати до штанів, — каже Рівзу Тодд Гемлін, а той уважно слухає, помішуючи паличкою свій «Біфітер[55]» з льодом.
— Це хто сказав? — запитує Джордж.
— Послухайте, — терпляче пояснює Гемлін. — Якщо ви вдягаєте сірі штани, то й шкарпетки вдягаєте сірі. Все дуже просто.
— Чекай, — втручаюсь я. — А що, як взуття — чорне?
— Це нічого, — каже Гемлін, потягуючи свій мартіні. — Але тоді ремінь має пасувати до взуття.
— Виходить, ти кажеш, що з сірим костюмом можна носити або сірі, або чорні шкарпетки? — запитую я.
— Ну… так, — відповідає збентежений Гемлін. — Здається. Це я так сказав?
— Розумієш, Гемліне, — кажу я. — Я не згоден щодо паска, бо взуття знаходиться далеко від талії. Гадаю, треба зосередитися на тому, щоб ремінь підходив до штанів.
— У цьому щось є, — каже Рівз.
Ми — Тодд Гемлін, Джордж Рівз та я — сидимо «У Гаррі», зараз трохи по шостій. Гемлін вбрався у костюм від «Любіем», шикарну смугасту бавовняну сорочку з косим комірцем від «Бьорберрі», шовкову краватку від «Резікейо» та ремінь «Ральф Лорен». На Рівзі двобортний костюм на шість ґудзиків від «Крістіан Діор», бавовняна сорочка, шовкова краватка з орнаментом від «Клейборн», шкіряні черевики з перфорацією та шнурівкою від «Аллен-Едмондз», у кишені — бавовняний носовичок, певно, «Брукс Бразерс», темні окуляри від «Лафонт Парі» лежать на серветці біля його склянки, а непоганий дипломат від «Ті Ентоні» стоїть на порожньому стільці біля нашого столика. Я вдягнув однобортний темний костюм на два ґудзики з шерстяної фланелі з тонкими світлими пасмами, бавовняну сорочку з різнокольоровими смужками з шовковою нагрудною хусткою, все від «Патрік Обер», шовкову краватку в горошок від «Білл Бласс» та прозорі окуляри з діоптріями в оправі від «Лафонт Парі». Посередині столу лежить один із наших CD-плеєрів із навушниками в оточенні напоїв та калькулятора. Рівз та Гемлін пішли з офісу раніше, на маски та масаж обличчя, і тепер мають свіжіший вигляд, обличчя рожеві, але засмаглі, волосся підстрижене й зачесане назад. «Шоу Патті Вінтерс» сьогодні було присвячене Справжнім Рембо.
— А як щодо жилеток? — питає у Тодда Рівз. — Вони ще… в моді?
— Так, Джордже, — каже Гемлін. — Звісно, в моді.
— Так, — погоджуюсь я. — Жилетка ніколи не виходила з моди.
— Насправді, питання в тому — як слід її носити? — запитує Гемлін.
— Вона має бути по фігурі… — одночасно починаємо ми з Рівзом.
— Перепрошую, — каже Рівз. — Продовжуй.
— Нічого, — кажу я. — Краще ти.
— Я наполягаю, — каже Джордж.
— Ну, вона має щільно облягати фігуру й закривати лінію талії, — кажу я. — І трохи виглядати з-за верхнього ґудзика піджака. Якщо видно надто багато, костюм здається тісним і надто строгим, а це нам не треба.
— Ага, — каже Рівз ледь чутно, він виглядає спантеличеним. — Справді. Я це знав.
— Мені потрібна ще порція віскі, — кажу я, підводячись. — Хлопці?
— «Біфітер» з льодом та спіралькою з цедри, — показує на мене Рівз.
Гемлін:
— Мартіні.
— Гаразд.
Я йду до бару і, поки Фредді наливає наші напої, слухаю якогось хлопця — здається, це грек Вільям Теодокропополіс із Першого Бостонського, у жахливому шерстяному піджаку в «гусячі лапки» та непоганій сорочці; ще на ньому вражаюча кашемірова краватка від «Пол Стюарт», завдяки якій все це вбрання видається значно кращим, аніж воно є насправді. І от він розповідає ще одному хлопцю, теж греку, який п’є дієтичну кока-колу:
— Ти послухай, Стінґ був у «Чорнобилі» — ну, знаєш, місце, відкрите хлопцем, який відкрив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Американський психопат», після закриття браузера.