Читати книгу - "Вигнання з раю"

молоде народжується!» Був він справді дуже-дуже молодий, дужий, якийсь по конячому жилавий, а обличчя мав мальоване — дівчата до таких облич летять, як метелики до каганця. Коло Смачних Кабачечків Самусь уже кружляв, затримка з переходом до рішучих дій пояснювалася лише тим, що він не мав ще наміру одружуватися (бо не сягнув вершин, яких мав конче сягнути), окрім того, не знав, яку з сестер вибрати: Нильку чи Мильку, біляву чи чорняву. Якби змога, то взяв би обох, так тяжко було зробити остаточний вибір.

Що ж до самих Смачних Кабачечків, то вони досить байдуже сприймали всезагальну хлоп’ячу закоханість, переваги не надавали нікому, симпатій не виявляли ніяких, далекі були й від тої одвічної дівочої нетерплячки, яка жене всіх дівчат заміж, часто й наосліп. Виходило так, що не Смачні Кабачечки ходили до клубу, на танці чи там куди, а до них ішли, ніби до клубу, неначе Гайдукова хата була якимсь громадським центром, чи що. Правду кажучи, хата теж була не зовсім звичайна. Довга й стара, вона мала на всю свою довжину піддашшя, підперте різьбленими дерев’яними стовпцями, пофарбованими на червоне. Там гарно було посидіти, погомоніти, попродавати витрішки й зуби, похихотіти, навіть потанцювати. Не порівняєш тих стовпчиків з колонами Великого театру або колонадами грецьких храмів, але для Карпового Яру річ неповторна.

Скульптор Дереберя просидів під тим старовинним піддашшям за різьбленими червоними стовпцями не вечір і не два, поки Самусеві стало відомо про ті посиденьки, і він приїхав до Гайдукової хати просто на тракторі, яким тягав буряковий комбайн у полі. Смачні Кабачечки саме чистили картоплю, бо Гайдук страшенно любив картоплю, смажену в олії товстими кружальцями, а зверху щоб покласти кружальця помідорів, присипані дрібно посіченим часником і петрушкою, і все те запекти в духовці. Смачні Кабачечки, отже, хотіли зготувати для свого батька смачну вечерю, може, мали на увазі почастувати й столичного гостя, який сидів, млів, захоплювався безнадійно і мовчки, злочинно не користуючись нагодою розповісти сестрам про переваги соціалістичного реалізму бодай у тій галузі діяльності, якій він обдумано (чи необдумано?) вирішив присвятити своє життя.

Самусь підкотив своїм могутнім ДТ мало не до самих різьблених стовпців, не вимикаючи двигуна, щоб він своїм гарчанням надавав його словам і діям більшої переконливості, зіскочив на землю і став перед Дереберею в позі досить недвозначній. Але закони карпоярівського поводження були невблаганні, тому Самусь передовсім привітався з Смачними Кабачечками.

— Добривечір вам, Нилю і Милю!

Дівчата кивнули йому, усміхнулися, але картоплю чистити не перестали. Тоді Самусь обернувся до скульптора.

— А ви ж тут що робите, товаришу художній талант?

Останні два слова вимовлено з притиском, бо Самусь і себе зараховував до талантів, але не до якихось там художніх, а до талантів життя взагалі, тобто людей найпотрібніших на землі.

Скульптор розгубився. І не так від Самусевого запитання і Самусевої наступальності, як від отого гарчання трактора. Трактор, видно, викликав у скульпторовому, не загартованому життям (не вивчив як слід, не вивчив!) мозкові щось мовби гальмівні процеси, і Дереберя просто не міг видобути з себе бодай слово. Йому б сказати, що вивчає рідкісну архітектуру цієї незвичайної хати. Самусь був би розбитий і знищений, але скульптор забув не те що про рідкісну архітектуру Гайдукової хати, а й про ще рідкіснішу красу його дочок. Сказав би про своє замилування Смачними Кабачечками — і Самусеві нічим крити. Вільна конкуренція, серцю не накажеш, «ластівки літають, бо літається», і все інше, про що співається в піснях. Але скульптор вибрав найгірше з того, що можна було вибрати.

— Я? — винувато перепитав він. — Чого я тут? Ось дивлюся, як дівчата чистять картоплю.

— Картоплю? — не повірив Самусь і аж підійшов до скульптора. — Картоплю?

— Так, так. У чищенні картоплі є щось спільне з скульптурою. Те саме усування зайвини і… і знаходження суті… ядра… серцевини…

Самусь схрестив на грудях руки (слід зауважити, теж довгі й жилаві, як і він сам), зневажливо відсунувся вбік, мовби звільняючи дорогу для скульптора, ще зневажливіше кивнув на нього головою, запрошуючи Смачних Кабачечків помилуватися цим діячем, який зміняв їхню красу на чищення картоплі, і крізь зуби процідив:

— Ядро і серцевина — все правильно. А от як ти не вломиш звідси ногу, то я тебе обчищу, як картоплину, і не шукатиму ні ядра, ні серцевини! Пойняв?

Скульптор збагнув, що ображатися не зовсім безпечно, хоч людська його честь і зазнала щойно втрат невідшкодовних, і вирішив захистити бодай честь фахову, художницьку, до якої його суперникові, очевидно, немає ніякого діла.

— Ви помиляєтесь, — якомога лагідно і водночас трохи зверхньо мовив Дереберя до Самуся, — я тут… Як би це точніше?.. Мене зацікавило суто пластичне рішення…

Він гарячково нишпорив у пошуках отого «суто пластичного рішення», про яке бовкнув не зовсім обачно, не маючи іншого виходу. Смачні Кабачечки не годилися — це було ясно як день. За них Самусь перегризе горлянку. Хата з піддашшям і червоними стовпцями — це для архітекторів і музеїв народного побуту під відкритим небом. Де ж тут пластичні рішення, вирішення, перерішення?

І тут Дсреберині очі полетіли через леваду і на тім боці наштовхнулися на мальовничу групу, неповторну і не використану ще жодним художником світу, всю в русі, в зусиллях, у запеклій боротьбі й змаганні. Хлопчик з бичком. Бичок і хлопчик. Чудо і порятунок!

— Он, будь ласка! — показав скульптор. — Подивіться. Хлопчик і бичок. Бачите?

— Ото? — Самусь глянув упівока, так щоб Смачним Кабачечкам туди й не дивитися. — Та то ж наш Гришар Левине Серце! Ох і знайшов! Ох і впіймав! Оце художність!

Самусь виковбасювався перед Смачними Кабачечками, мовби запрошуючи їх теж посміятися із скульптора, але сестри мовчали.

Займали чітко окреслену позицію спокійного мовчазного вичікування, ліниво придивлялися до світу, даючи йому змогу божеволіти, конати, випинатися, тьмяніти й сяяти, певні своєї вродливості, неповторності і великої потрібності не тільки самим собі, а й ще комусь, хто прийде, хто має прийти неодмінно.

21

Не слід думати, що бичок, якого побачив скульптор Дереберя по той бік левади, був той самий, що спричинився до трагічного випадку з Гришиним підручником географії, пошматованим нахабно-тупою свинею. Той бичок давно вже виріс, досягнувши стандартної для всіх українських бичків ваги, був зданий державі за стільки-то карбованців (прописом) і стільки-то копійок (цифрами), і мама Сашка придбала Гриші спортивний трикотажний костюм (бавовняний, брудно чорного кольору), сині кеди з білими шнурками і білими гумовими наліпками на кісточках, японську нейлонову куртку з відлогою на випадок дощу, а