Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Так-так, я в курсі, Андрію Єгоровичу.
– Спасибі, що подзвонили. Ледве добрався сюди з Новосибірська. Через Москву летів, потім поїздом, а тут – війна… Чортзна-що.
– Це головному лікарю спасибі, це він ваших родичів у Херсоні знайшов.
– Так, старшого брата… Він документами зараз займається, теж тут.
– На котру похорони?
– На дванадцяту, так що треба поспішити. А хто це в камуфляжі? Військові?
– Важко сказати напевно, Андрію Єгоровичу. У нас тепер так: сьогодні військовий – завтра цивільний, а післязавтра – знову з автоматом по посадках бігає.
– Що ті душмани.
– Ну, можна і так сказати.
Кабан лежав і дивувався – перший раз на його пам’яті сині лікарняні штани нормально розмовляють із людиною, нічого від неї не хочуть, не баламутять і не конючать грошей. Певно, якась особливо шанована людина цей Андрій Єгорович, хоча, ймовірно, і не мешкає тут уже давно.
– А що це у вас таке з моргом? Небіжчики – в залізничному вагоні, як на станції.
– Так, по суті, якщо подумати, станція і є, – відповіли сині штани.
– Що? – не зрозуміли джинси.
– Найбільш дешевий варіант, не на вулиці ж їм лежати. Грошей держава зовсім мало дає, ось бачите, довелося ставку співробітника моргу скоротити – нікому навіть по полицях розкладати. На холодильник у лікарні теж грошей немає, а кондиціонер зламався, полагодити нікому…
– Так, а загалом, яка небіжчикам різниця? – погодився поважний гість. – День-два перекантуватися – і в дальній путь… Хлопці, заходьте, ось вам по сотні одразу і по дві дам потім – виносьте обережно, кладіть у машину. Труна дома, там тата обмиємо й одягнемо. Дякую вам і головному лікарю ще раз, до побачення!
Сині лікарняні штани прямо аж стали дибки на колінах:
– Не забувайте рідні краї, Андрію Єгоровичу!
Останніх при Кабанові з моргу забрали Смілякових – батька-боксера Воху і сина Артемку. Сталося це п’ятого вересня, коли «Іловайський котел» вже зварив і перетворив на криваве місиво декілька сотень, якщо не тисяч людей. До цього часу Кабан значно зміцнів, і міг більш-менш упевнено пересуватися без сторонньої допомоги, ще два-три дні, рахував він, і можна сміливо звідси вибиратися. Рана сукровила, але кожна прожита доба додавала сил, і якби до нормального лікування, яке він отримував, додати нормальне харчування, то видужував би Кабан значно швидше. Але з їжею справа йшла, як і раніше, туго – ні Нюся, ні Вікуся тут йому допомогти нічим не могли – самі жили, затягнувши паски, без зарплат четвертий місяць, а своїх грошей Кабан не мав – все залишилося на заставі та, ймовірно, пропало. Отже, Кабан неабияк утратив у вазі, за два тижні – кілограмів п’ять-сім, а то й всі десять.
Увечері напередодні до нього приходив Степан, батько інтерна Жені. Той якось обмовився, що у його батька є брат, тобто його, Жені, рідний дядько, що служить десь у штабі прикордонних військ у Харкові і, напевно, може допомогти. Кабан радий був схопитися за будь-яку ниточку, тим більше, що інтерну він довіряв – Женя вже декілька днів листувався з його дружиною в соціальній мережі, так що знаходився в курсі всіх проблем.
Степан, військовий пенсіонер-інвалід, сильно кульгав на одну ногу і виявився людиною, для якої теоретично немає нічого неможливого:
– Я, – сказав він, привітавшись і обережно сівши на поличку, – тут усіх знаю і мене тут усі знають. Отже, вирішимо всі питання.
– Я теж тут усіх знаю, – похмуро пожартував Кабан, дивлячись на лежачих поруч небіжчиків. Чим Стьопа займався в житті і що, окрім пенсії військового інваліда, його годувало, так і залишилося для Кабана загадкою. Зі всього сказаного він зрозумів лише одне – немає такої справи в Амвросіївці, яка не вирішувалася б без Степана. Після півгодини безглуздих бесід Кабан, утомившись від маси фактів і незнайомих прізвищ, щоб якось довести розмову до суті, запитав, як Степан ставиться до Януковича.
– Я, – заявив Степан, суворо тримаючи вказівний палець перед переніссям, – проти війни і проти Януковича!
Кабан розплився в посмішці.
– Я, – сказав Степан, – за денеер!
У Кабана всередині все аж упало: «Ось і прийшов мій час, – подумав він. – Прийшла біда, звідки не чекали! Здасть, як пити дати!»
– До речі, – наче між іншим додав Степан, – до Харкова я братові подзвонив. Говорить, хай твій прикордонник здається у полон, а ми його потім обміняємо. Але на який ляд тобі цей полон здався, правильно я розумію? Розпитав я в своїх тут, так говорять, що за гроші можуть тебе вивезти, але я так зрозумів, що ні грошей, ні паспорта у тебе немає з собою?
«Ну, – подумав Кабан, – тепер або-або. Якщо почне шантажувати, гроші вимагати – значить, точно хана. Якщо торгуватиметься – бігти потрібно сьогодні ж вночі. Але куди, блін, куди?!»
– Але раз уже так вийшло, та й син мій за тебе просить, можу пообіцяти одне – чим зможу, тим допоможу.
«Та чим ти мені допоможеш, старе тріпло? – роздратовано подумав про Степана Кабан. А дарма.
Після того, як забрали стареньких, небіжчиків над Сірим залишилося лише семеро. І як вони з Євгеном не мудрили і не складали халабуди, все одно виходило так, що простору внизу зовсім не було, і тіла навалювалися на Кабана всім своїм закляклим тягарем. Йому тепер нічого не залишалося, як лежати на спині, прикритим старою зеленою ворсистою ковдрою, і шукати такі положення для свого великого тіла, щоб нічого не тиснуло на рану. Відносно просторий притулок перетворився на тісну нору, де голови небіжчиків похнюплено висіли в декількох сантиметрах від обличчя Кабана і скалили на нього свої прогнилі зуби і металеві фікси.
Смілякових забирав Сміляков-найстарший. У що він одягнений, Кабан не бачив, чув лише приглушений голос нещасної літньої людини, життя для якої в одну мить утратило сенс. Смілякова-найстаршого супроводжували сині лікарняні штани, головлікар – його Кабан одразу упізнав по голосу – і двоє чоловіків зі зброєю, чиї гучні голоси відразу стихли, як тільки вони увійшли до вагона. Сміляков, окрім двох-трьох коротких фраз-відповідей на формальні запитання, більше нічого не говорив, тихо стояв і чекав, поки сина й онука піднімуть і винесуть у двір. Що говорили інші, Кабан не запам’ятав, він весь зосередився на тому, щоб не почати кашляти і плакати. Серце його незвично стискалося, і він не міг стримати сліз за цим незнайомим йому хлопчиком, який так рано загинув. Закривши вологі очі, Кабан, зціпивши зуби, переживав незнайомі для себе відчуття глибокого співпереживання і розкаяння. Він страждав не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іловайськ. Розповіді про справжніх людей», після закриття браузера.