Читати книгу - "Щоденники Ієрихар. Ваза"

Квартира, судячи з усього, невелика. Я шарпнув двері до кімнати і спинився. Кімната була порожньою: Як, напевно, і вся квартира. Шафа, диван, два крісла, стіл, кілька стільців, телевізор. Вікно і двері, очевидно, на балкон чи лоджію. Може, спробувати вилетіти крізь вікно чи стрибнути з балкона? Я вже підбіг до вікна, коли пригадав (цю інформацію миттєво видав мій мозок-комп’ютер): «У випадку набуття емліоном вигляду іншої істоти функції органів емліона передаються відповідним або схожим органам істоти, або ж відбувається функціональна трансформація». Отже, коли при падінні я пошкоджу чи ще гірше зламаю хребта, нервове трансформативне волокно в моєму тілі емліона може не повністю відновити свою функцію? І я так чи інакше залишуся калікою? Часу на підтвердження чи спростування цього припущення не було. Потрібно було діяти, причому діяти негайно. Двері висаджували.

І тут у моєму мозку сяйнули слова — аварійне перетворення. Це коли не можна швидко набути вигляду емліона. Я міг тимчасово трансформуватися у якийсь із предметів у цій кімнаті, до якого торкнеться мій погляд. Але у що? Шафу? Надто довго відтворюватися, та й не поміститься тут друга шафа. У телевізор, стіл? Стоп, на столі ж стоїть якийсь напівпрозорий предмет із світло-зеленого кришталю. Цей предмет називається ваза, згадав я. Ваза для квітів.

Тієї самої миті, коли мої переслідувачі виламали двері й увірвалися до квартири, на столі стояли дві однакові вази.

Таке перетворення я проходив лише раз, ні, два рази, там, удома, на нашій рідній Емліонії, то було тренувальне перетворення. Наш учитель, Омірянамас, після теоретичних уроків запропонував спробувати здійснити це практично, ану ж бо колись згодиться на далекій незнаній планеті, там, десь на окраїні Всесвіту, куди ми збиралися летіти. «Справді згодилося», — подумав я і відчув, що ми таки всемогутні.

На якийсь момент після перетворення я заціпенів, а потім знову відчув себе живою істотою, але в новій дивній іпостасі.

Переслідувачі ввірвалися до квартири — троє, четвертий, очевидно, лишився стояти біля дверей. Кинулися насамперед до кімнати — той, лисий здоровань в окулярах, приземкуватий міцняк Колян і схожий на сухорлявого мисливського пса третій, прізвисько якого було Бариш. Вони спинилися, бо ж нікого не побачили. Обличчя їхні були геть спантеличені.

— Блін, де ж він? — верескнув Бариш.

— Вилазь, суко, — сказав Колян. Він наблизився до шафи, обережно, стискаючи в руці великого автоматичного пістолета.

Рвонув дверцята, які видали жахливий скрип, але, звісно, нікого не побачив. Колян став викидати з шафи жіночі сукні, кофточки, пальта.

— Його тут немає, — здивовано констатував.

— Де ж він? — з погрозою, звернутою невідомо до кого, спитав Лисий.

Вони зазирнули під стіл, підняли основу дивана, вибігли на балкон. Потім Бариш кинувся в інші частини квартири — там, напевне (я вже знав, яка будова подібних квартир), знаходилося те, що вони називають ванною, туалетом, кухнею. За ним кинувся і Колян. Лисий залишився стояти й уважно оглядав кімнату. Він щосили намагався збагнути: куди ж я подівся? Підійшов до вікна, розчинив його і поглянув униз. Похитав головою, вилаявся, знову оглянув помешкання. Я бачив усім своїм тілом, котре тепер було вазою, як з’явилися зморшки на його плескатому, схожому на квадрат, чолі, як недобре, люто примружилися вирячені зеленкуваті очі. Це був погляд швидше не людини, а звіра, що упустив здобич, але ще сподівається її віднайти, винюхує.

Повернулися назад ті, двоє. Колян став якраз навпроти стола, широко розставивши ноги — звичка у нього була так стояти. Ставав схожим на розкарячкувате дерево.

— Його ніде нема, — сказав він. — Куди він міг подітися?

— Я над цим якраз думаю, — відповів Лисий.

— Може, кинувся вниз? — висловив припущення Бариш.

— Я вже дивився, — сказав Лисий. — Його внизу не видно. Труп лежав би, сьомий поверх, блін.

— То де він? Випарувався? — зло кинув Колян.

Він ковзнув поглядом по столу. Я внутрішньо зіщулився. Мені навіть здалося, що кришталь, з якого тепер складалося моє тіло, жалібно забринів. І це бриніння, цей звук вони могли почути.

— Що це? — насторожився Лисий.

Невже вони от-от розгадають мою таємницю? Але ж вони вважають мене людиною... А люди можуть у щось там перетворюватися хіба в казках — їхніх дивних і неправдоподібних історіях.

Я напружився і послав до голови Лисого імпульс, яким наказував йому забути попередню думку чи думки, якщо вони з’явилися і стосувалися мене. Це був метод негайного психосилового стирання інформації.

— Фігня якась, — сказав Колян. — Куди він міг подітися? Не випарувався ж...

— Може, він в іншу квартиру заскочив? — висловив припущення Бариш. — Або нагору побіг.

— Я точно бачив, що він сюди забігав. — Лисий явно нервував. — Пішли. Щось мені все це не подобається. Чимось тут не тим пахне.

— А як же наказ шефа? — у голосі Коляна просочувався страх.

— Зараз, блін, обмізкуємо, що скажемо цьому хрінові, — гаркнув Лисий і першим рушив до виходу з квартири, здається, він і справді прагнув щошвидше утекти звідси.

Вони пішли. Справді пішли. Зникли назовсім, отож, я врятований? Я чув, як навіть пововтузилися біля дверей, мабуть, спробували поставити їх на місце. Як Бариш огризнувся до когось, щоб той проходив і не витріщався, бо може схопити по мордасах, а то й гірше. Як чорно лаявся Колян, а Лисий сказав, що хрін з ними, дверима, хто там шукати буде, очевидно, малося на увазі їх, нападників...

Нарешті все стихло. Я ще виждав трохи, може, навіть хвилин п’ять земних. Тоді взявся відновлювати формулу повернення — спочатку, звісно, в людську оболонку, моє попереднє людське тіло, бо так простіше відновитися, до того ж у справжній своїй оболонці я міг, звісно, навіть вилітати у вікно, але хтозна, як би реагували ті, хто міг мене побачити. Щоправда, на мене у людському тілі могли чатувати десь унизу, при виході з будинку ті четверо, а може, й один з них. Зрештою, я можу вибратися на дах будинку, а вже звідти миттєво перенестися простором до того місця, де чекає мене моя Елісмір.

Я відтворив усю формулу, замкнув її в уяві в коло, як мене вчили, але нічого не трапилося. Ніякого перетворення, відтворення, нічого. Тільки знову ледь чутно забринів кришталь. Мені навіть здалося, що то бринить не тіло моєї теперішньої оболонки — вази, а кришталь із тієї, що стояла поруч.

«Чому не відбулося перетворення?» — запитав я себе.