Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

– Буде скоро діло. Наш гетьман, навіжений Юрко, зовсім уже з глузду зсунувся! Забув він батьківський заповіт і пішов із поклоном до ляхів, мучителів наших. Уже спільно із собачою вірою братів б’є, а батько ж його, світлої пам’яті Богдан Хмельницький, десь там у домовині перевертається і спокою собі знайти не може! А що наші старшини, наші полковники? А обросли наші полковники достатками та маєтками, живуть у розкошах, а над братом нашим знущаються гірше за ляхів! Тож чи можна таке терпіти, брати? Ми, славне січове Христове воїнство, мусимо піти на Вкраїну та прогнати геть звідти зрадників і злодіїв! Чи буде на те, братчики, ваша згода?

– Згода! Згода, батьку! – зусібіч загукали козаки.

Юрій дивився на це все, і чоло його хмурилося дедалі більше й більше. Нарешті, він не витримав.

– Нема згоди!!!

Усі враз затихли, а Юрій вийшов уперед.

– Нема згоди, – повторив. – Україна в нас одна, тож і гетьман має бути один. Зараз усім об’єднатися треба і спільно стати проти ворогів землі нашої, бо сила козацька – у єдності! Хіба ж це правильно, коли брат іде на брата? Хіба ж витримає та бідна Україна двох, трьох гетьманів? Доки можна сіяти чвари і свари, доки можна битися і кров братню проливати? Україні мир потрібен, і ми, запорожці, маємо той мир охороняти, закривши своїми грудьми рідну землю від Дикого Поля! А що ж радить кошовий? Щоби знову піти на Україну походом і розпалити там нову братовбивчу війну!

Юрій іще хотів говорити, але його перебили вигуками і свистом: не всі запорожці захотіли вислухати його. Кошовий знову підняв руку.

– Братчики! У нас, на Січі, кожен, хто має свою голову і свій язик, може вголос мовити слово своє! На те ми і Запоріжжя, славна вольниця низова! Він сказав своє слово. Як же звуть тебе, брате?

– Юрій Кульчицький.

– Он воно що, – лукаво посміхнувся кошовий. – Кульчицький. Тепер зрозуміло, чого тягнеш за шляхтою: бо і сам – шляхтич!

Запорожці зло заулюлюкали, загукали, однак Юрій не хотів здаватися:

– Та який же я шляхтич, пане кошовий, коли на мені такий же латаний сіряк, як і на тобі!

Це було гостро. Брюховецький блиснув злими очима на Юрія, однак, будучи чудовим оратором, перевів це в інший бік:

– А ми тут всі перелатані, бо бідному козакові-нетязі навіть нема де стати і коня попасти – все собі старшини забрали! Та нічого: скоро настане час, і ми будемо ходити в кармазинах, потрусивши панів старшин, як грушу!

Запорожці знову загули, кошовий же продовжив:

– А щоб не пропадала ваша сила, братчики, то даю вам гарний подарунок! Гей, обозний! Викоти-но, брате, товариству дві діжки із найліпшою горілкою!

Запорожці знову загули радісно, і невдовзі ті, хто щойно тренувався, покинули все і побігли по горнята і черпаки.

Розділ ХІІ

Коли вже зовсім стемніло, Юрій залишив Ручку зі Сметанкою на майдані, а сам пішов до куреня: за весь день роботи треба було відпочити. А ще подумати. Те, що замислив кошовий отаман, йому зовсім не подобалося, тож із цим треба було щось робити, знайти Брюховецькому якусь противагу. Хто на Січі користувався таким самим авторитетом? Хіба що Сірко. Цьому чоловікові уже доводилося кошевствувати над запорожцями, однак, на відміну від Брюховецького, він до влади не рвався і «мастити медком» не вмів. Норов його був суворим, як колись у Сагайдачного, а запорожці, часом аж занадто вільні люди, із цим не завжди готові були миритися.

За цими думками Кульчицький не відразу зауважив, що йому навперейми іде якийсь широкоплечий козарлюга. Крізь темряву впізнав – це був Петро Воротило, товариш і охоронець кошового Брюховецького. Юрій зупинився, Петро також став.

– Ти, певно, по мою душу, – криво посміхнувся Кульчицький.

– Вгадав. Ходи зі мною, пане Юрку.

– А чому «пане», а не «брате»? – запитав, крокуючи уже слідом за Петром.

– А шляхтичі мене ніколи своїм братом не кликали, а лише бидлом або псячою кров’ю. А я їх за те на деревах розвішував, – була відповідь.

– А що, мене теж повісиш?

– Здався ти мені… Кошовий з тобою поговорити хоче.

– Тоді чого тебе послав, а не свого джуру?

– Бо ти занадто розумний. А ще – язикатий.

– Значить, – вдавано зітхнув Юрій, – таки повішають.

Воротило озирнувся, ковзнувши по Кульчицькому поглядом.

– Ти ще нічого не знаєш, а вже «Алілуя» заспівав.

Петро і справді привів Кульчицького до куреня, в котрому жив кошовий. Всередину не заходили – Брюховецький вийшов до них: напевно чекав.

– Ось, привів, – мовив Петро. – Ти хотів із ним поговорити.

Брюховецький поглянув на Юрія зверху вниз, скривився.

– А що мені з ним говорити? Ліпше ти, брате, побалакай. Хіба ж не бачиш – це шпигун польський.

– Що? – лише встиг вимовити Кульчицький, як тут же отримав потужний удар кулаком просто в дих.

– Може, й таке: якийсь він дивний, не наш, – почув уже Кульчицький Воротилове крізь їдкий туман болю і забуття. – Нічого, зараз притиснемо – все розкаже.

Як він опинився у цьому льоху, Юрій пригадав не одразу.

– Кажи, хто тебе послав на Січ? – уже вкотре перепитував Воротило, однак Кульчицький лише сплюнув під ноги кров із розбитих губів.

Він сидів на лаві, Петро стояв над ним. Руки були зв’язані. Знову удар.

– І так зізнаєшся…

Кульчицький ще раз плюнув кров’ю.

– Ніхто мене не посилав. Я сам прийшов. Багато наших, Кульчицьких, служило на Запоріжжі вірою і правдою, то чого ти до мене присікався?

– Бо ти надто розумний.

Петро сів на тверду лаву. Схоже, йому вже набридло бити Кульчицького, тож тепер із ним можна було поговорити. Хоча із розбитими губами і носом, з котрого цебенить кров, говорити не дуже вже й приємно. Слава Богу, хоч зуби не вибив та ребра не поламав.

– Послухай, Петре. Я позбувся рідного дому через те, що не став терпіти ляхам, що повстав проти кривди латинян. Думаєш, тут, на Січі, я буду мовчати?

Воротило засопів.

– Звідки мені знати, що ти не брешеш?

– Коли б я був шпигуном, то сидів би тут тихо і не рипався. Хіба ні?

Це був вагомий аргумент. Петро почухав потилицю, тоді махнув рукою.

– Чорт з тобою: посидь поки тут, а завтра вирішимо, що далі робити.

Воротило вийшов, перед тим розрізавши пута на Юрієвих руках та забравши з собою каганець. Стало темно. Кульчицькому довелося трохи покліпати очима, доки вони звикли до темряви і змогли щось розгледіти. У льоху було