Читати книгу - "Жовтий князь"

ціпок: легше йти стало, а то вже я знесилювався. Добре, що посвітив місяць, поки я на стежку напав і добувся до низької смуги – там дорога була, хоч заметена, та все ж рівніше йти і кущів небагато. Знов стемніло; брів я, – розказує старий, – не знаючи, куди і скільки верст. Закрутилась метелиця, і погано, бо нічого не бачу, а радію: от замете мій слід, не будуть шукати. Так нанесло, що до ранку зрівняло сніг за мною. Холодно зробилося. Став під деревом і беру сніг – витираю місця на одежі, де кров. Трудно прийшлося на собі слід виводити; він згладився якось, бо піджак темний. Як витер і вимочив снігом, не було дуже знати, тільки сохло довго і морозом клалося в груди.

Вийшов на степ і держуся попід заметеними вербичками і комишами. Набрів на сарайчик – мабуть, притулок для робочих, що на буряках працювали; похилений і дверей нема… А долі солома, снігом присипана. Згріб, збив її в копицю і зарився, як звір. Зразу ж заснув і проспав мало не до вечора. Виглянув я, – сонце так світить на сніг, що нічого не бачу: сліпить мене. Голова важка; і всього мене хвороба палить. Як поїв снігу, трохи полегшало.

По сонцю видно, в котру сторону йти, спішу туди і все оглядаюсь, бо знаю: я тепер незаконний чоловік на світі, арештований і розстріляний, викреслений із живих списків; по документах – мертвяк. Стану перед начальством, хай найдрібнішим, і не можу сказати, хто я такий єсть! – гірко і страшно на душі… Виштовхнуто мене з життя, без ніякої вини за мною, і що робити? Так думав і все йшов і йшов.

Темно стало в степу; тоді засвітились огники – на хуторці. Проходжу вуличкою і в вікна заглядаю. Бачу ікони на покуті і вже стукаю об хвіртку: боюся, як зразу зайти, то собаки обнесуть. Стара жінка виглянула, питає: хто там? Кажу, подорожній, одстав од возів і заблудився, пустіть переночувати! Не бійтеся, я і горобцям не страшний. Впустила бабуся. З нею внуки, а сина і невістки немає – в город поїхали: ще якраз суботній вечір був. Борщу насипала бабуся і врізала хліба ячного, – їв, мов дикий, з голоду. Попросив шмаття перев’язати рану, кажу, зсунувся в ярок і вдарився об гострий корч.

Ліг на лаві; тепло і тихо. Зірки видно в шибках і місяць, як викутий. Скоро я й заснув.

Вранці бабуся подала мені торбинку з вареною картоплею, було там трохи капусти і огірків, – син робив на плантаціях, городину мав. З тієї торбини жив я, поки додому прибився. Ховавсь, як вовк. Раз у стіжку ночував: нору собі висмикав і заліг. Здичавів, потайки брівши до хати. Тепер я дома, – казав старий, – і не знаю, що буде. Не жити на світі, хоч би і видужав. Місця мені нема!.. Дізнаються і заберуть знов на смерть; і в мені самому щось обірвалося – нитка, котра до життя прив’язувала. Одно добре: внуків і родичів ще раз побачив.

Так казав старий і видно було, що не житиме! – мерцем лежав, замучений і недужий; рана в нього не гоїлася, лікаря ж кликати не можна і ліків тут немає. А ще більше він терпів від тривоги – ні хвилини покою не мав, усе ввижалося, що йдуть по нього: стріляти вдруге. Може б, подужав хворобу, так голодно в хаті, нічим підгодувати, сама юшка. Голод доконав. І всіх нас тією стежкою спровадить, бо вже ледве ходимо. Я недавно забився, в лікті жили розтягнув, так тепер однорукий при роботі. Дошки на труну обпиляв, бо вся хата їх придержувала, і збити зміг, а от яму викопати несила одному. Підем рити, щоб до ранку впоратися».

«Це зробим», – відказав я і все дивлюся на діда Ґонтаря; він білий, як голуб: голову, щоки і підбородину вкрила сивина, тільки рот глибоко темніє, бо чи губи зчорніли в смерті і розкрилися, чи така тінь, – і очні ямки глибоко позападали.

Вийшли ми з Семенютою, взявши лопати, і вибили яму; довго морочилися, бо поночі, все – помацки. Похоронили гуртом бідолашного діда, наче злочинця якого чи самогубця: відлюдно і в темряві, хоч був чесний чоловік, сказати можна, праведний. Рідня боялася плакати голосно, – ще хтось почує з вулиці. Якби ці харцизи взнали, кого поховано, всю сім’ю схопили б на смерть: затерти свідчення про розстріл, цілоденний і цілонічний.

Виходжу я з двору, а Семенюта дякує і вибачається, що нема чого дати за роботу. Кажу йому:

«Забудьте! Нічого не треба».

«От що, – надумався він, – я вам порадою послужу. Перед смертю старий згадав про кагати торішні. То ви собі беріть один з них. Як іти до цукроварні, зверніть на виселкову дорогу, що біля толоки: там коні з заводу в перегонах були. Ідіть, і зразу за тим місцем, праворуч, при невеличкому нахилі – кагат, його загорнули, покинувши дрібну картоплю на дні».

«За це спасибі, і від мене, і від сім’ї!» – кажу йому і виходжу з двору; темно, хоч в око стрель, а я йду і мов свічусь, такий радий. Бо якщо в кагаті зоставили картопляний дріб’язок, ми прохарчуємося з місяць. Картопля торік була добра. Аби не проспати – раненько піду.

Батько замовк. Але хлопець довго ще не спав; переконався: то – «вони»! – що розстрілюють. Скрізь підходять близько. Зібралися і глядять – кого взяти. Марюки, німі і таємничі, чорніли, не даючи заснути. Аж перед сходом сонця він, мов тонучи, знечулився в сонній непам’яті.

Вже не чув, як збирався батько в степ: по знахідку, що могла врятувати сім’ю.

13

З лопаткою і нерозлучним мішком поспішає Мирон Данилович до кагату – в передсвітанковій імлі, що, ніби хоровита, млоїться над снігами. Коли ж зачала розточуватись, на зміну їй набігла хуртовина і стала в пригоді шукачеві. «Нехай! не так мене видно». Вона понеслася, засипала навкруг, часом збиваючися з бігу, мов занепокоєна, і обертала плавкими кругами зовсім низько, після чого ще несамовитіше і густіше кидала збір білих цяток. Скрізь, позбувшись ваги, курять вони і злітають угору, – там знов летять в один напрямок. Небо над ними сіре з просвітлістю, як цина; без променів: близьке і смутне. Під ним – біжуча сила сніжинок, кинута в вітрі і несена без числа. Їх сивий океан хвилюється і мчить, мчить в непочислимих течіях, обкидаючи подорожнього, його шлях, горби з боків, попереду заметені, і