Читати книгу - "Львів. Вишні. Дощі"

душа просто перед Богом — саме там нарешті наважилася піти до сповіді. Маленький камінець у мешті за довгу дорогу натер до такого болю, що мусила щось зробити, аби від нього звільнитися. Хоч ніби ж нічого такого страшного не скоїла — за те давнє варварство ніхто ж її не судив. Зрубала вершок вишеньці — то й зрубала. Але ж скільки та морелька боліла їй, боліла невиправданою жорстокістю, наругою, яку Улянка з нею вчинила. Стояла їй докором на увесь світ — як у сні, обчикриженою маківкою сягаючи неба.

Поверталася Уляна з гір якоюсь іншою, легшою, світлішою. Посмішка тулилася до її пухкеньких щічок, очі ожили, а серце… Серце стало знову бачити. От і видивлялася-дивувалася через вікно автобуса, які ж то гори поважні та величні, які тут люди спокійні і гарні. А он смереки кошлатим гіллям вигойдують високе небо. Ось чому тут так легко дихається — тут смереки небо колишуть… Замріяно дивилася на вершини, що вже проминали, втікали, вирівнювалися у синю хвильку на горизонті… І вирівнювалося в Улянчиній душі — ставало світліше…

Після поїздки у жінки змінився і настрій, і світ їй став інший. Вона аж світилася, аж схудла, хоча приписувала такі зміни роботі на городі та домашнім клопотам. Порядкувала, мила вікна, прала і прасувала штори, воювала із покладами пилюки у найвіддаленіших закапелках квартири… Надвечір у суботу тихо застукотів підвіконнями дощ, змивав пилюку з доріг, з дерев і будинків, з утомлених людей і їхніх думок. Світ спрагло пив живу небесну воду напередодні великого свята.

— Привіт, Улясю! Що поробляєш? — недільного ранку телефон обізвався рідним Марильчиним голосом.

— Та от, до церкви зібралася… Знаєш, я після тої сповіді в горах просто-таки відчуваю потребу туди іти… Так мене підносить, просто диво якесь зі мною сталося. І, знаєш, ходить за мною та фраза, що в Криворівні від отця Івана почула: «Що зробиш ближньому — те зробиш Мені»… ось у чому любов до Бога… І я… знаєш, що? Я до чоловіка стала спокійніше говорити. І вареників йому наліпила… І вже не один раз!

— О, бачиш, до тебе нарешті дійшло… То файно! А я тобі хочу про інше чудо розказати. Знаєш, яке?

— Яке? — аж завмерла Уляна.

— Віталька нарешті наважився лікуватися. Від алкоголізму. — Марилька помовчала, а потім перейшла на шепіт, мабуть, аби не сполохати… — Прийняв укол такий спеціальний. Ось уже другий тиждень не п’є. Я навіть голосно говорити боюся. Інша людина в хаті. Ми в суботу разом з ним і з дітьми на дачу їздили, скопали усе, посадили… Уявляєш? Нормально, як сім’я, як люди. Навіть не віриться…

Улянка слухала і посміхалася, аж до вух поповзла посмішка:

— Марилечко моя, як я тішуся! Слава Богу! Отямився чоловік! Нарешті! Яке щастя! А в мене теж нині радість! Моя морелька зацвіла! Пам’ятаєш, я ж її обрубала літом, так страшно. Я вже боялася, що вона загине. А вона віджила! Он балакаю з тобою, а вона на мене дивиться і махає гілочкою! Гарна ж яка! Хочеш, я тобі її зазнимкую!

Уляна метнулася по фотоапарат, а морелька за вікном привітно вигойдувала китицями білого цвіту, зеленіла молодими гілочками на маківці, тішилася, усміхалася — бо цвіте, бо весну дав Господь, бо так гарно жити! «Слава Тобі, Господи! Цвіте! Живе! Живе моя морелька!» — фотографуючи пишне білоцвіття, щаслива жінка нарешті відчула — величезний гніт скоєного лиха зісунувся з її совісті.

— Слава Тобі, Господи! — прошепотіла ще раз. — Дякую Тобі! За сім’ю порятовану. І за морельку мою. І за мене. Що навчив. Що пробачив… Дякую!

Наталка Ліщинська

Небо для веселки

«Іщо ж його нині натягти на себе?..» — думала я, виглядаючи з вікна кухні відповідь у набурмосеному небі. Три тижні поспіль шкварило так, що земля зашкарубла й порепалася, а дерева ронили дрібні сльози — йдеш попід тими страдниками, а вони плачуть, відчутно лоскочуть крапельками розпашілу шкіру.

Затяжна спека напровесні — це дивовижа для древнього Львова, чиї ліпші друзяки і подруги — дощ, хлющ, злива, мряка, сльота, мжичка і хляпавка. Та кажуть, що клімат змінюється, теплішає, відтак товариші та приятельки міста Лева все частіше кудись завіюються, рідше повертаючись на звичне квартирування до давнього кумпля.

Тож львів’яни розібралися, як до росолу. Дівчата світили пупцями в топах та сідничками у звихнутих міні-спідницях, червонощокі малюки у візочках спали майже голяка, деяким щасливчикам милосердні мами навіть памперсів не надягали, старші дітлахи бігали галасливими зграйками в шортах і майках у передчутті літніх канікул. Поважні пані полегшували тяжку долю китайськими віялами та скроплювали тілеса водою з пластикових пляшок. Навіть чоловіки наважилися зняти шкарпетки і нарешті виглядали цілком доречно в сандалях на босака.

Але то було вчора, коли ідеально почуваєшся у легкій шифоновій блузці без рукавів, тонких бриджах і в’єтнамках, нині ж небо віщувало крутий віраж погоди. Чи то злива згадала, що давно не провідувала Львова? Барометр із моїм висновком погодився, показавши, що тиск падає, тож я вирішила прихопити парасолю та вибухово-кольорові гумовці — останній писк надії на дощ вар’ятки-моди.

Чобітки, звісно, краще вкинути в пакет, бо хто ту примхливу львівську погоду на сто відсотків здатен передбачити? Полякає вагітними грозою хмарищами, потім розрегочеться тобі в обличчя жагучим сонцем і напне блакитне шатро над головою. А ти почуватимешся дурепою… ні, не просто ідіоткою, а звареною в гумаках безголовою куркою, ловлячи зачудовані погляди перехожих, котрі заглядатимуться на твої ноги не для того, аби помилуватися, а щоб подумки покрутити пальцем біля скроні.

Чорна кава, налисники із сиром та родзинками — ідеальний сніданок. Курс — зюйд-зюйд-ост, тобто в офіс. Звично минаю смітник, біля якого вже вийшов на свою роботу дядько, котрий збирає пляшки. Щоденний «Добрий ранок!» йому та прибиральниці… Дворами, дворами, де все занехаяно дрімає у радянських часах… і виходжу на повну протилежність щойно побаченого — Макдональдс — фортецю капіталізму.

Фаст-фудовий рай пластикових посмішок своєю нуднуватою акуратністю буржуа заперечує нехлюйство сусідки-совдепії, її щербатозубі гуртожитки, дірки-віспини на обличчі доріг, зашмульгані невблаганним часом прикраси-вивіски «Ремонт взуття», «Прийом склотари».

Щодня бачу все це. Вічний День байбака. Ні базоване на людожерній ідеології минуле, застигле у безнадійності позаду, ні теперішнє, зведене до протилежного — матеріалізму споживання, — воно пливе з червоно-жовтою щоглою «М» праворуч, мене не вражає.

Та й у моєму особистому минулому що доброго? Смерть мами від раку в її неповних сорок три?.. Мені ж було лише двадцять один, коли єдина рідна людина пішла,