Читати книгу - "Буллет-парк"

співбесідника, а оскільки я позбавлений наполовину цього засобу комунікації, то людям важко мати зі мною контакт. Коли ми будемо розмовляти, то я сяду так, щоб не бентежити вас своїм вибитим оком, але спершу я хотів би прибрати у вашій кімнаті. Ласку божу порядок викликає, так, здається, кажуть. Чи то навпаки?

— Здається, навпаки,— сказав Тоні.

У кімнаті скрізь, і на стільцях, і на дверних ручках, висів одяг Тоні. Рутуола все позбирав, знайшов у шафі мішок і заповнив його брудною білизною. Піджак повісив на вішалку, у черевики вставив розпірки, зачинив двері шафи та стер пилюгу з крісел.

— Ну, здається, трохи краще, правда ж? — сказав він, упоравшись. — Тепер я б хотів, якщо ви не заперечуєте, покурити трохи пахощами.

— Робіть усе, що хочете,— відповів Тоні.— А взагалі я не дуже люблю ці пахощі. Мені подобається, коли від дівчини приємно пахне духами, але в кімнаті ніяких запахів не терплю.

— Я вас розумію,— сказав Рутуола.— Але мій запах дуже слабкий і не нудотний. Це сандалове дерево. У нього дуже чистий запах.

Він витяг з кишені тонку паличку й запалив її.

— Ну, добре,— згодився Тоні.

— Я народився в Балтіморі,— почав Рутуола,— у бідній сім'ї, але я не хочу втомлювати вас оповіддю про злигодні моєї раси, — ви це й без мене добре знаєте. Я закінчив вісім класів, вільно читаю, хоч з арифметикою в мене гірше. Мій батько був теслею, і коли мене випустили з колонії, я йому допомагав. Потім, значно пізніше, поїхав до Нью-Йорка і працював на Центральному вокзалі. П'ять днів на тиждень, по вісім годин у день чистив туалети. Доводилось мити підлоги і все інше, але найбільше часу йшло нате, щоб постирати із стін написи. Стіни там білі, писати на них зручно, тож до суботи геть усі вони були списані. Були й такі, що ножем вирізували слова на дверях. Ненормальними їх не можна назвати — їх багато тисяч, і з їхніх вчинків я зрозумів, що таке самотність, їхнє незадоволення життям. Якось уночі, чи то під ранок, біля четвертої години, я витирав ганчіркою підлогу. Раптом до мене підходить якийсь незнайомець і благає: «Рятуйте мене, рятуйте, я, здається, вмираю». Одягнений цілком пристойно, але обличчя якесь сіре. Я хотів збігати за поліцейським, який саме о цій порі робить обхід, але він сказав: «Ходімо в залу чекання». Я взяв його під руку, і ми рушили дуже повільно, бо він увесь час стогнав. В залі чекання ні поліцейського, ні пасажирів не було, от ми й сіли на якісь сходи. Там було сумно, холодно, порожньо, тільки на одній стіні висіла яскраво освітлена реклама фотоапаратів. На ній було намальовано чоловіка, жінку й двох дітей на березі озера, а за ними, вдалині, гори, вкриті снігом. То був гарний, радісний малюнок, і я запропонував йому дивитися на гору — може, це допоможе забути горе. Потім кажу йому: «Давайте молитися», та він, виявилось, не знав жодної молитви. Тут я й кажу: «То давайте складемо молитву» і почав повторювати: «Мужність, мужність, мужність»,— а він за мною: «Мужність, мужність...» Потім інші слова, а він їх повторював, аж поки не заявив, що вже почуває себе краще й поїде на таксі до готелю трохи поспати. Він попрощався зі мною, і я його вже ніколи не бачив. А тижнів за три чи чотири я приїхав сюди й почав працювати у свого кузена, містера Перчема.

Дощ потроху вщухає. Нейлз іде з роботи додому. У вечірніх сутінках полюють на комах ластівки й дрозди. Вітер віє з північного сходу. Нейлз розрізняє шуми дерев під вітром: це гуде клен, а це береза, магнолія, дуб... Але яка з того користь синові та і йому? За обідом Неллі говорить Нейлзу, що в сина сидить знахар, але турбувати його не можна. Нейлз п'є та п'є, а по обіді Неллі каже, що хоче трохи відпочити. Але просить Нейлза дати обіцянку, що він не заважатиме знахарю. Він цілує її і бере в руки роман.

«У невеликому містечку Остерфогені в північній Данії,— читає він,— трапилася 1869 року така подія. Якось уранці головною вулицею прогулювався один молодик. Якщо судити з його елегантних, добре вичищених черевиків і з крою сюртука, то він, певно, приїхав з Копенгагена або Парижа. Був без капелюха, на лівій руці мав величезного персня з печаткою — гербом фон Хендрхейсів. Вночі випав сніг, і дахи будинків невеличкого міста були білі. Служниці віниками змітали сухий сніг з доріжок. Молодик (це був граф фон Хендрхейс) зупинився перед великим особняком і подивився на свій золотий кишеньковий годинник. Аж тут і годинник на церкві св. Михайла вибив одинадцяту. Коли в морозяному повітрі завмирали останні звуки, він зійшов сходами особняка і подзвонив. Дівчина в одязі служниці — у фартусі та в стрічках — відчинила йому двері, соромливо усміхнулась і низько вклонилася. Це була вродлива дівчина, але й широкі складки її сукні не могли приховати того, що вона вагітна. Гість пішов за нею уздовж темного коридора, до великої вітальні, де за самоваром сиділа стара леді. Граф ввічливо привітався французькою мовою і взяв з її рук чашку з чаєм.

— Я до вас лише на кілька хвилин,— сказав він.— Бо їду поштовою каретою до Копенгагена, а звідти вечірнім пакетботом до Остенде.

— Quel dommage! [1]— вигукнула стара леді.

Збоку біля неї стояли кросна, а під ними — позолочена скринька з різноколірною пряжею. Нахилившись до скриньки, вона дістала маленький пістолет і вистрелила в серце молодого графа...»

Нейлз кидає книгу на стіл і бере іншу, що зветься «Дощове літо». Читає перше речення «Літо було дощове, і в попільничках на столах обабіч басейну була завжди вода, в якій плавали недопалки». Він шпурляє книгу в куток. Хтось подзвонив. Нейлз відчиняє двері і бачить сусідку, місіс Харвей. «Чому в неї мокре обличчя?» — дивується він. Надворі яскраво світять зорі, дощу нема. Невже вона плаче? Чому? Це ж йому треба плакати...

— Заходьте, будь ласка,— запрошує Нейлз.— Ще раз прошу заходити.

— Здається, я до вас не приходила відтоді, як збирала гроші до каси взаємодопомоги,— каже місіс Харвей. Вона й справді плаче.— От я й прийшла просити...

«Червоний Хрест,— думає про себе Нейлз,— дистрофія м'язів, кардіосклероз?»

— То що ж? — питає він.

— Сім'я Харвеїв,— відповідає вона, то сміючись, то плачучи