Читати книгу - "Андрій Лаговський"

Тянутся, словно слюна…

О, эти руки! То руки кошмаров,

Бледных, как тени глухих лупанаров…

Их озаряет луна.

Ну! Костяки с искривленными ртами!

Что так гогочете вы?!

Адская сила летает над нами,

Веет змеиными злыми глазами…

Крыльями мертвой совы…

Вот треугольные острые круги:

Пестрые реют ряды.

Это — невесты горбатой подруги

. . . . . .

Ей лобызают следы.

Снова глаза изумленных актиний

Стелятся в пьяной траве…

Вижу я тени таинственных скиний…

Темные ветви поникших глициний…

Горе моей голове!!

Останні рядки Аполлон читав сліпуючи, бо сонце вже зайшло, а сутеніє на півдні не довго: разом настає ніч.

— «Горе моей голове!» — задумливо проказав за Аполлоном і Костянтин. — Еге, пародія на нас не погана… Ах, який я радий, Андрію Йвановичу, що ви приїхали сюди літувати з нами! Аби ви знали, як ви мені подобаєтеся!

Він тісніше притиснувся до Лаговського і поклав руку йому на шию. Лаговський, щасливий з такої дитячої ласки, поцілував його, наче рідного малого брата, і погладив по голові. А з другого боку поруч нього сидів Аполлон; Лаговський притулився й до нього. Він не тільки на обох Шмідтів дивився під ту хвилину, як на малих дітей, але й себе самого ще більше почував наївною дитиною, яка бажає прилащитися до когось. В такій щирій братерській позі теє тріо перебуло скількись хвилин серед нічної сутіні. Тільки Володимир сидів скраю, окремо. Він сердився, що брати одібрали в нього Лаговського, якого він уже був призвичаївся вважати за свою власність. Тим часом на небі загорілися зорі і чарівно загляділися в море.

Недвижно ясні зорі

На висоті стоять

Й одна на другу ніжно

Од віку все глядять.

Яка їх мова гарна!..

Яке багатство слів!.. —

Та жоден з філологів

Її не зрозумів.

А я ту мову вивчив

І не забуду ввік:

В очах моєї любки

Знайшов я весь словник, —

тихо продекламував Лаговський вірш із Гейне та й несвідомо зітхнув. Хлопці уважно його слухали. Серед нічної тиші чути було, як плеще море об берег.

— Ви знаєте Рубінштейнову музику до Гейневого «Озрійця?» — шепотом спитав у Лаговського Костянтин.

— Знаю, — тож само прошепотів Лаговський, щоб не нарушувати нічної поетичної тихості.

— Ну, то заспіваймо той романс pianissimo…

Полилося ледве чутне тріо:

Кожним вечором царівна

Дивно гарної уроди

Походжала близь фонтана,

Там, де плещуть ясні води.

І щовечір близь фонтана

Молодий стояв невольник,

Там, де плещуть ясні води…

Він марнів, марнів, бездольник.

От, як стій, колись царівні

Забажалося спитати:

«Як зовуть тебе, молодче?

Хто ти родом? Звідкіля ти?»

Одказав на те невольник:

«Могаммедом прозивають.

Я з Йемену, з плем’я озрів,

Що з кохання помирають».

Вони доспівали та й знов затихли. Серед любої нічної тихомирності Лаговський міг навіть чути, як стукотить серце у Костянтина і Аполлона, що пригорнулися до нього; а здалека знов доносився гармонійний, поетичний плескіт морських хвиль.

Володимир підвівся з місця і перейшовся скількись разів по стежці коло тієї лави, де сиділи його брати з професором.

Я з Йемену, з плем’я озрів,

Що з кохання помирають, —

саркастично закурникав він собі під ніс… — Так, так!.. «З кохання помирають»… А чи знаєте, Андрію Івановичу, що за річ направду звалася у арабів «озрійським коханням»?

— Я думаю, це саме собою видко з Гейневої поезії! Глибока, ідеальна меланхолічна любов, що не сміє навіть виявити себе, а мовчки вмирає.

— Отже ж ні! — злісно тріумфуючи, одказав Володимир. — Один із моїх колишніх шкільних товаришів зробивсь арабістом, то я якось навідавшись до нього, спитав був, звідки міг узяти Гейне тему до свого «Der Asra»[28] то назвище. Арабіст мені пояснив, що арабське плем’я бану-озре, або озрійці, справді славилися серед інших арабів своїм гарячим, палючим, безмежним коханням, та й заходився перекладати мені з арабської мови скількись історичних уривків, де оповідається про тих озрійців. Переслухав я перший уривок: «Сказали до одного з озрійців: «Отже в вас серце — наче в горобців: і живе, й б’ється тільки для кохання та й не втихомириться, доки не вмре. Чого це так?» На те озрієць: «Бо, їй-богу, ніде в дівчат нема таких очей, як у нашому плем’ю!»» — Так се ж така любов, яку ми звемо горобцюванням! — кажу я до арабіста. «Ну, ні! — і говорить він. — У озрійців кохання було високоідеальне… Бо он другий з озрійців оповідав у Медіні, що він покинув у своєму плем’ю тридцятеро парубків, слабих на сухоти, і всі вони слабі були — з кохання». — То де ж тут ідеальність?! — не повірив я. — Це ж у них, очевидячки, була спинна сухота, tabes dorsalis!.. Тоді арабіст, розсердившись на мій глум, перечитав мені ще декілька уривків з арабських істориків… Ну, і що ж? Звідусіль я виніс враження, що озрійці справді часто помирали з кохання, тільки ж помирали інакше, ніж у Гейне. Очевидячки, часто в арабському побуті бувало так, що озрієць, допавшись до своєї любки і прийнявши її в свої зовсім не платонічні обійми, вчиняв непереривну серію любовних сеансів аж доти, доки з надмірного пересилення не вмирав… У героїв це дуже звісна річ… Згадайте хоч би Французьку Chanson de geste[29] про подорож лицарів Карла Великого до Царгорода… Ба кажуть, що й російський Герой Плєвни Скобелев умер на таке саме «озрійське кохання», бо забажав сім разів без передиху практично виявити свою любовну силу… Коли хочете, смерть і не погана… Т-а-а-а-к… А втім, хто зна: може, й Гейне розумів «озрійське кохання» отак само, як і з історії виходить?.. Адже гейневський «озрієць», мабуть, чи не хоче сказати царівні, що коли вона йому оддасть себе, то він її не випустить, аж доки не сконає в її обіймах… Гейне був поет, себто спеціаліст на такі штуки, і повинен був добре смакувати всякі неплатонічні любощі.

Лаговський почув, як Костянтин нетерпляче заворушився коло нього на