Читати книгу - "Де немає Бога"

— З… заб… забирайся геть. — Владове обличчя вкрилося зморшками, так ніби він надкусив кисле яблуко. Очі стали свинцевими.

— Що? — Артем витріщився на батька.

— З… збирай речі т’та вимітайся.

Анна підхопилася.

— Влад!

Її немовби вдарили ногою в живіт, жінка навіть мимоволі гикнула.

Хлопець звівся на ноги.

— Ма, все нормально. Я піду.

— Не йди. — Вона ривком повернула голову до чоловіка. — Навіщо ти?

— Ма, я сам хотів. Так буде краще. Я тебе наберу.

Сльози обпалювали Анні очі, та вона швидко опанувала себе. Ніхто, крім неї, не зупинить це божевілля.

— СТІЙ! — Вона сама отетеріла від сили свого голосу. Тицьнула пальцем просто в обличчя синові: — Зайди до своєї кімнати, зачини двері, і щоб протягом наступної години я тебе не чула.

— Ма, але він…

— Я сказала: ніхто із цієї квартири нікуди не піде! — Важко любити двох чоловіків одночасно. — Марш до своєї кімнати!

Артем похитав головою, проте послухався.

Анна зачекала, доки син вийде із зали, а тоді підійшла до чоловіка. Розширені очі надавали їй трохи переляканого вигляду. Влад не рухався, дивився кудись повз неї порожнім поглядом і натужно, немовби задихаючись, сопів. Зрештою жінка підступила впритул і міцно обійняла його. Вона майже чула лихоманкове стрекотання невисловлених думок у його голові, відчувала грудьми серцебиття, та не відсторонювалася. Анна стискала Влада в обіймах, аж поки той не відчув, як крижана скалка в його грудях починає повільно танути.

10 травня 2017-го «Boeing 777–200» авіакомпанії «Altair Air»

Поки літак вирулював до злітної смуги, Парамонов, аби відволіктися, уявляв, що в цей момент робить командир екіпажу. Стежить, як зростає тяга двигунів? Пробігає очима передзлітний контрольний список? Чекає на дозвіл диспетчера на зліт? Потім, коли «Боїнг», розігнавшись, важко відірвався від землі, Єгор відволікся на штучні острови, розкидані вздовж узбережжя Перської затоки. За хвилину після зльоту літак пішов на плавний правий розворот, і першим в ілюмінаторі з’явився найбільший із трьох штучних архіпелагів Пальма Джебель Алі, відразу потому виплила його зменшена копія Пальма Джумейра, і насамкінець, як літак уже майже вирівнявся, спрямувавши носа на північний схід, під крилом промайнув Світовий архіпелаг[55].

Одначе надовго цього не вистачило. Острови швидко зникли, і коли за ілюмінатором не залишилося нічого, крім одурманливо синьої води, страх, що крався за Парамоновим назирці, знову підняв голову. Алкоголь насправді ніколи не був надто дієвим седативним засобом — навіть на голодний шлунок, — і п’янкий туман, що ніби розм’якшував усі відчуття, незабаром поступився місцем сухості в горлі та відбійним молоткам болю у скронях. Утім, найдужче Єгора дратували двоє пасажирів у дорогих костюмах, що займали місця 1E і 1F ліворуч нього. На обличчі чоловіка, що сидів навпроти, на 1F, застиг вираз невинної, неусвідомленої зверхності, зазвичай притаманний похилого віку професорам, надміру зарозумілим політикам чи спадкоємцям грандіозних статків, яким не доводиться гарувати, щоб заробити собі на життя. Він був цілковито лисим — крізь бліду шкіру немовби просвічував череп, — і якимось наче сплюснутим: якщо дивитися анфас, голова набувала карикатурно плоского, немов у риби, вигляду. Ефект сплюснутості підсилювали притиснуті до голови крихітні вуха. Припасований по фігурі жакет лише підкреслював майже анорексичну худорлявість і велетенський зріст пасажира.

Розглядаючи позбавлене зморщок лице, Парамонов подумав, що чоловік ненабагато за нього старший, але потім, зауваживши обвиті синюшними венами долоні, збагнув, що йому напевне не менше як шістдесят. 1F іноді озивався до свого супутника — жахливо скрипучим, занадто урочистим голосом — і говорив при цьому достатньо голосно, щоб Єгор упізнав німецьку. Його компаньйон на 1E здавався років на двадцять молодшим. Його очі були такого самого, як у 1F, сіро-блакитного кольору, проте округлість рис, оливкова шкіра та чорне волосся, що хвилями стікало за вуха, вказували на принаймні наполовину ненімецьке походження. Він час від часу чхав, і щоразу в найменш підхожу мить: щойно Парамонов заплющував очі, вводячи свідомість у стан хисткого спокою, як по вухах ляскало чергове розкотисте «апчхи!», Єгора аж підкидало над кріслом, а відігнаний ціною неймовірних зусиль ірраціональний страх повертався, щоб уп’ястися в його спину своїми кігтями.

Дратівливо скрипучий голос і безперервне чхання зовсім вивели Парамонова з рівноваги. Він уперся очима у знак «Застебнути ремені», що світився над головою, якийсь час вагався, чи не покликати стюардесу й попросити порожній келих до того, як знак згасне, але тут 1E знову заливисто чхнув, і Єгор, аж почорнівши від роздратування, висмикнув із сумки «Ballantines», тремтячими руками відкрутив кришку та зробив ковток просто з горлечка.

Утримуючи пляшку між ногами, росіянин відвернувся від ілюмінатора. Йому раптом стало гидко. Що з ним коїться? Він летить на одному з найнадійніших у світі авіалайнерів, за бортом — чудова погода, далеко внизу — Індійський океан. Ну кому може знадобитися збивати цей чортів літак? Парамонов підніс пляшку до губ і зробив ще три ковтки. У горлі запекло, і він закашлявся. Німець із 1F з неприхованим осудом зиркнув на пляшку, проте Парамонову було байдуже. За хвилину під діафрагмою нібито луснула бульбашка з теплим повітрям — віскі «впало» до живота, — і росіянин розслаблено видихнув: клубок із колючого дроту, що підпирав груди та шию, почав розсмоктуватися.

Парамонов розірвав пакетик із навушниками, який залишила стюардеса, під’єднав їх до смартфона й у плеєрі розгорнув папку «Brutto». Першою ішла акустична версія написаної ще для «Ляпис Трубецкой» пісні «Зорачкі». Росіянинові не подобалися ні «Ляпис», ні «Brutto», проте окремі акустичні римейки старих хітів «Ляписа» у виконанні неабияк схудлого й підкачаного Міхалка, на які Єгор натрапив у YouTube минулого літа, несподівано зачепили — «зайшли». Тупуваті панківські пісні набули не просто нового звучання, а нового сенсу. Парамонов надягнув навушники й натиснув «Play». Після короткого гітарного вступу Сергій Міхалок затягнув:

Цікавае пытанне: дзе мая радзіма,

Дзе мая айчына, хто мяне чакае,

Сіндбада-пілігрыма?[56]

Віскі огортав туманом мозок. Акустичні гітари та хриплуватий голос Міхалка заколисували.

У Ціхім акіяне плывуць мае далоні

На Марсе мае вочы, а вусны на балоце

У камароў у палоне…[57]

Парамонов почав поринати в алкогольну напівдрімоту, коли у милозвучні гітарні переливи вплівся дивний шум. Не розплющуючи очей, росіянин наморщив лоба. Звук був не просто недоречним, він здавався немислимим, неприйнятним на борту — за чотирнадцять років роботи пілотом комерційних авіаліній Єгор ніколи такого не чув. Спершу він навіть подумав, що звук лине з навушників, і знадобилося кілька секунд, аби збагнути, що пісню «Зорачкі» він