Читати книгу - "Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст."

одна під одну: «головний вессі» Болдінґер виявляється родом зі Сходу, а Лобеку, щоб вписатися в нову систему, варто змінити лише одну фразу в своєму резюме: «Зі шкільної парти переконаний представник соціалістичного устрою» — на «Маю багаторічний досвід представницької діяльності». У кожній із цих систем індивід почувається повністю підпорядкованим, унормованим, таким, що не має власної волі — шматком шинки, яку безкінечно пережовує система. Тому на рівні індивідуального. світосприйняття головного героя ідеологічний дискурс Возз’єднання раптом обертається іншим боком: «Покарання свободою чи покарання в’язницею — що гірше?».

Кар’єрний шлях Лобека нагору супроводжується відкриттям зворотного боку глянцевої поверхні світу симуляції: під політкоректністю проступає хвороблива цікавість до «подвійного життя», нечесна гра, під благопристойністю — гомосексуалізм та садомазохізм, під критикою системи — прагнення повернутися до старих ритуалів демонстрації влади (колишній шеф Лобека Яновськи купує одразу два фонтани, щоб «поважно вдягнути окуляри і… поставити свій підпис, усвідомлюючи його доленосність»). Обидві системи демонструють свою порнографічну природу — недарма історію їхнього об’єднання підсумовує епізод з повією-садомазохісткою Мануелою, яка, навіть піймана на хибній інтерпеляції клієнта (а це інтерпеляція батогом), отримує винагороду за свої небажані послуги.

Поряд із рухом догори виникає мотив руху донизу: на піку своєї кар’єри Лобек називає свою квартиру «печерою», переживає порив «покласти (не кинути!)» сліпому жебракові («мій колега, брат у нещасті») дрібні гроші. Фізична нездатність підвестися з ліжка після випадку з Мануелою обертається падінням з висоти наївної віри у добропорядність Заходу: коли Лобек почув, що неочікувано «підсидів» Штрювера і шеф сприймає це як нормальний стан речей, у нього «всередині все обірвалося». Таким чином Лобек із висоти семіургічних ефектів кар’єри і володіння спускається до прямого контакту з Іншим, нарешті усвідомленим як необхідна передумова життя: так, пес П’ятниця зі шкідника-конкурента перетворюється на друга, вразливого бешкетника, що ламає усталений порядок, змушуючи світ і Лобека до змін, і контакт з яким задає часопросторові координати життя. Щодо П’ятниці Лобек відчуває турботу і сором, тож готовий рухатися на чотирьох, щоб пояснити механізм принесення тапок, терпляче відбирає телепрограми, які тому варто дивитися тощо: «Адже життя повинне мати сенс, сенс, розумієш!»

Наступним витком дантівського спуску став вихід у різдвяний фантазм — мрію про богиню з потяга, коли Лобек разом із псом П’ятницею увечері 24 грудня вирушає на вокзал, щоб перехопити свою дружину Юлію, яка їх покинула. Проте замість поновлення родинних стосунків головний герой випадає в поле асоціальності — до «старців, бомжів, безпритульних», — у якому титул «начальника відділу продажів на Сході» нівелюється до глузливого прізвиська в системі ґротескної мови бомжів: «А дома в те шо єсть мо’ ціла квартира, ге?». Вихід у сферу соціальної індиферентності («Нічо’ ошобливого. В принц’пі ми ту’ усі такі як ти»), жест радикального заперечення статичного порядку дозволяє Лобеку повторно поставити питання про пошук власної мови за межами ідеологізованих практик соціального життя: «Я маю з нею (Юлією) поговорити, щось їй сказати. — Що саме? — Не знаю. Маю їй сказати, що я цього не знаю». Негація всіх систем означення (мова, час, простір) і самого поняття смислу виливається в наближення до чорної діри самогубства, звідки Лобека за комір витягає новий товариш — західнонімецький безпритульний Маріо.

За логікою роману, об’єднання Заходу і Сходу можливе лише на рівні утопічно-карнавальної моделі дружби західного і східного бомжів поза межами звичних систем ієрархії та означення. Лише досвід (об’)єднання з Іншим на рівні екзистенції, а не ідеологічно опосередкованого сценарію дозволяє протагоністові створити точку опори, з якої можливий індивідуальний погляд на світ і відповідна активна / вольова позиція щодо цього світу: «На тому боці, на Сході, несміливо визирнуло сонце (…) Я шарпнув П’ятницю за мотузок: «Ну ж бо, ходімо». Ходімо». В цей момент Лобек із пікарескного антигероя-вессі перетворюється на трагічного героя, що шукає сенс життя. І тоді пес стає просто псом, а місце іншого займає Інший, представлений через свою відсутність. Фантазм поступається місцем реальності.

Єнс Шпаршу

Кімнатний фонтан

Запис у протокольній книзі: «Привітання д-ра Болдінґера; …наша добра традиція і т. ін.; надія на плідну співпрацю між відділами розвитку й продажу (то найголовніше взагалі!); торішній баланс був гарний, але знову тільки завдяки класичному асортименту («Лісова самотність-4», «Зелена жабка»), це не докір на адресу відділу розвитку, але чому нові моделі не продаються? (Диспропорція: витрати на розробку — прибуток від продажу); відмовки «якось воно не йде» тут недостатні; уявлення про людину; «Наш клієнт — хто це? Ворожа істота, яку треба перемогти? Друг, якого слід терпляче переконувати? І те, й інше? Двоїста істота? Ми цього не знаємо. Це тоне в мороку невідомості. Тому: психографія, соціодемографія старих і нових (з часом ще й окремо) цільових груп; чого можна чекати, якщо кімнатний фонтан (КФ) презентують лише як зволожувач повітря? (Веселе пожвавлення в залі); уникати улюбленого питання «Навіщо це мені потрібно? Яка в цьому користь?» (Жвава згода в залі); надати більш широке визначення «користі» — вирватися з вузьких утилітарних міркувань, ключове слово «криза свідомості», ключове слово «страх перед майбутнім»; КФ як «місце духовного самопізнання», спокій і рух одночасно; в цьому сенсі треба розуміти і слова Конрада Фердинанда Маєра, надруковані на зворотному боці програмки конференції:

Римський фонтан

Б’є вгору струмінь і спада

На чаші мармурове дно,

Переливається вода

До другої, а заодно

З тієї в третю; і своє

З них кожна, граючи, вбира

І знов, клекочучи, дає

І завмира[31].

«…клекочучи, дає і завмира», — повторив Болдінґер тихо й проникливо, коли всі дочитали текст і підняли очі.

Звісно, не все у доповіді Болдінґера мені було відразу зрозуміле, і безліч деталей, які я не міг відразу впорядкувати, доволі незв’язно роїлися у мене в голові. Але те, як директор Болдінґер говорив — урівноважено, без чванства, швидше запитально, завжди зі знанням справи — це мені дуже імпонувало.

І ще цей вірш!

(…)

Болдінґер тим часом уже перестав зазирати до своїх нотаток, він вільно звертався до присутніх.

— Перш ніж ми розійдемося по робочих групах…

— Заструменіємо! — вигукнув хтось жартома, згадавши вірш.

Болдінгер відреагував легкою посмішкою, але раптом знову став серйозним:

— Спершу я хочу і мушу торкнутися ще однієї проблеми, яка — я кажу це відкрито — стосується і хвилює мене особисто.

Ви пам’ятаєте осінь 89-го, нашу конференцію торгових представників… Коли ми — так, я не соромлюся своїх почуттів