Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— А хто її так називає?

— Сам король.

— Король? Я гадав, він філософ і розуміє, що в політиці немає убивств. У політиці, любий мій, — вам це відомо, як і мені, — нема людей, а є ідеї, нема почуттів, а є інтереси. Хочете знати, як це сталося? Я розкажу вам. Ми гадали, на генерала Кенеля можна покластися, нам рекомендували його з острова Ельба. Один із нас пішов до нього і запросив на зібрання на вулицю Сен-Жак; він приходить, йому відчиняють, йому викладають увесь план, від’їзд із острова Ельба і висадження на французький берег; потім, вислухавши оте все, він заявляє, що він рояліст; усі перезираються; із нього беруть клятву, він її дає, але так неохоче, що ліпше вже він не спокушав би Господа Бога; і все-таки генералові дали спокійно піти. Додому він не повернувся. Що ж ви хочете? Напевне, заблукав, як вийшов од нас, та й годі. Убивство! Дивуєте ви мене, Вільфоре; помічник королівського прокурора хоче побудувати звинувачення на таких хистких доказах. Хіба мені спаде на думку сказати вам, що коли ви як вірний рояліст відправляєте в засвіти одного з наших: «Сину мій, ти вчинив убивство!» Ні, я скажу: «Чудово, мосьпане, ви взяли гору, тепер наша черга».

— Бережіться, батьку: як настане наша черга, ми будемо нещадні.

— Я вас не розумію.

— Ви розраховуєте на повернення узурпатора?

— Таж певно.

— Помиляєтеся, він не пройде і десяти льє у глибину Франції; його вистежать, доженуть і зацькують, наче вовка.

— Любий друже, імператор зараз на шляху до Ґренобля, десятого чи дванадцятого він буде в Ліоні, а двадцятого чи двадцять п’ятого в Парижі.

— Населення повстане...

— Щоб вітати його.

— У нього жменька людей, а проти нього вишлють цілі війська.

— Які із захопленими вигуками проведуть його до столиці; повірте мені, Жераре, ви ще дитина; вам здається, наче ви все знаєте, коли телеграф, за три дні після висадження, сповіщає вам: «Узурпатор висадився в Каннах зі жменькою людей, нам послали погоню». Але де він? Що він робить? Ви нічогісінько не знаєте. Знаєте тільки, що послали погоню. І отак за ним будуть гнатися до самого Парижа без жодного пострілу.

— Ґренобль та Ліон — роялістські міста, вони загородять йому шлях.

— Ґренобль із радістю відчинить ворота перед ним; весь Ліон вийде йому назустріч. Повірте мені, ми обізнані не гірше од вас, і наша поліція варта вашої. Ось вам доказ: ви хотіли приховати від мене ваш приїзд, а я дізнався про нього за півгодини по тому, як ви проїхали заставу. Ви дали свою адресу лише кучерові поштового ридвана, а мені вона відома, як випливає з того, що я заявився до вас тієї хвилі, коли ви сідали за стіл. Тож подзвоніть і попросіть ще один куверт[13]; пообідаємо разом.

— Справді, — відказав Вільфор, з подивом дивлячись на батька, — у вас найдостеменніші відомості.

— Та це все дуже просто; ви, владоможці, маєте у своєму вжитку лише ті засоби, які можна купити за гроші; а ми, ті, що чекають влади, володіємо всіма засобами, які надає нам до рук відданість, засоби, які дарує нам самозречення.

— Відданість? — усміхнувшись, повторив Вільфор.

— Авжеж, відданість; так задля пристойності називають честолюбство, що плекає мрії на майбутнє.

І Вільфорів батько, побачивши, що син не гукає слуги, сам простягнув руку до дзвінка.

Вільфор перепинив його.

— Зачекайте, батьку, ще одне слово.

— Кажіть.

— Хоч яка кепська ваша поліція, усе ж таки вона знає одну страшну таємницю.

— І яку це?

— Прикмети чоловіка, що приходив до генерала Кенеля того дня, коли той зник.

— Он як! Вона їх знає? Та невже? І які ж ті прикмети?

— Смаглява шкіра, чуприна, бакенбарди й очі темні, блакитний сурдут, застебнутий на всі ґудзики, стрічка Почесного легіону в петлиці, капелюх із широкими полями й бамбуковий ціпок.

— Ти ба! Поліція це знає? — сказав Нуартьє. — Чому ж вона не затримала цього чолов’яги?

— Бо він вислизнув од неї вчора чи позавчора на розі вулиці Кок-Ерон.

— Недарма казав я вам, що ваша поліція — дурепа!

— Так, але будь-якої хвилі вона може знайти його.

— Авжеж, — сказав Нуартьє, безтурботно роззираючись навкруги. — Якщо цього чолов’ягу не попередять, але ж його попередили... А тому, — всміхнувшись, докинув він, — цей чоловік поміняє обличчя і вбрання.

Сказавши те, він підвівся, скинув сурдута і краватку, підійшов до столу, де лежали речі з дорожньої валізки Вільфора, узяв бритву, намилив щоки і несхитною рукою зголив баки, що зрадили б його, бо мали таке велике значення для поліції.

Вільфор дивився на нього з жахом і подивом.

Зголивши бакенбарди, Нуартьє змінив і зачіску; замість чорної краватки зав’язав кольорову, узявши її з відкритої валізи; скинув свого блакитного двобортного сурдута й убрав брунатного однобортного сурдута Вільфора; приміряв перед люстром його капелюха із загнутими полями і, певне, лишився задоволений; свого ціпка він лишив за коминком, а замість нього в його руці свиснув тонкий бамбуковий ціпочок, що надавав ході зграбного помічника королівського прокурора тієї невимушеності, що була головною його перевагою.

— І що? — поспитався він, обертаючись до приголомшеного Вільфора. — Як ти гадаєш, упізнає тепер мене поліція?

— Ні, батьку, — промимрив Вільфор, — принаймні сподіваюся.

— Що до цих речей, які я залишаю під твоєю опікою, то здаюся на твою обачність. Ти зумієш заховати їх.

— Авжеж! — відказав Вільфор.

— І, скажу тобі, може, ти й маєш рацію; може, ти і справді врятував мені життя, та не турбуйся, незабаром ми поквитаємося.

Вільфор похитав головою.

— Не віриш?

— Принаймні сподіваюся, що ви помиляєтеся.

— Ти ще побачиш короля?

— Можливо.

— Хочеш бути у нього пророком?

— Лихих пророків недобре вітають при дворі.

— Так, але раніше чи пізніше їм віддають належне; припустимо, що буде ще одна реставрація; тоді ти станеш великою людиною.

— Що ж я повинен сказати королю?

— А ось що: «Ваша величносте, вас обманюють щодо стану Франції, настрою міст, духу війська; той, кого ви в Парижі прозиваєте корсиканським людожером, кого ще прозивають узурпатором у Невері, зветься вже Бонапартом у Ліоні й імператором у Ґреноблі. Ви вважаєте, що його переслідують, женуть, що він тікає; а він летить, немов орел, якого він вам повертає. Ви вважаєте, що його військо помирає від голоду, виснажене походом, ладне розбігтися, а воно росте, наче снігова куля. Ваша величносте, їдьте звідси, покиньте Францію її справжньому володареві, тому, хто не купив її, а завоював; їдьте собі, не тому, що вам загрожує небезпека: ваш противник достатньо могутній, щоб виявити ласку, а тому що нащадкові Людовика Святого принизливо бути зобов’язаному життям переможцеві під Арколе, Маренго й Аустерліцом». Скажи все це королю,