Читати книгу - "Танець недоумка"

Від гнучкого й сильного капрала нічого не залишилося. Людина, що сиділа на підлозі в душі, часто дихала і, здавалося, насилу зберігала притомність. Я ввійшов слідом за Ірмою, але вона виставила мене й захряснула двері.

— Ти геть довбонутий?! — почув я через двері її голос. — Я казала, не можна зістрибувати з пилку! Казала?!

Окамура щось тихо відповів — я не почув, що саме.

— І як?! Довів?! — кричала на нього Ірма. — Поглянь тепер на себе! Підводься!!!

Судячи зі звуку, його знову знудило. Ірма вилаялася.

— Вибач, — жалібно проскімлив капрал.

Двері відчинилися. Окамура досі був голий і, похитуючись, стояв посеред душової. Ірмин кітель був розстебнутий, футболку від шиї до пояса залило чорним — капрала знудило просто на неї. Скинувши відносно чистий кітель, Ірма втелющила його мені.

— Потримай!

Одним рухом зняла футболку, не звертаючи уваги на солдатів у коридорі. Хтось присвиснув — ліфчика на ній не було, — але Ірма й вухом не повела. Чистою частиною зім’ятої футболки ретельно витирала зі своєї шкіри чорну рідину. Я дурнувато витріщився на її груди. Гарні. Десь на задвірках свідомості майнула думка, що ввічливо було б відвернутися. Ірма забрала кітель із моїх рук.

— Завтикав? — гаркнула вона. — Допоможи йому одягтися!

Окамуру більше не нудило, але сил вистачало тільки на те, щоб не падати. Ми прововтузилися хвилин десять. Нарешті вийшли. Ірма підхопила капрала з іншого боку, закинувши його руку собі на шию.

Уже біля всюдихода нас наздогнав Алекс.

— Усе нормально?

— Буває, — сухо відповіла Ірма. — Перший бій.

— А з Капібарою що робити?

— Завтра зможе ходити, знімеш шини. Дози не змінювати! Тренування — на п’ятий день.

— Дякую тобі.

— Збувай товар — це твоє «дякую».

Алекс допоміг посадити Окамуру у всюдихід, легко підхопивши його на руки. Ірма захряснула задні дверцята всюдихода й штовхнула мене ліктем.

— Їдьмо!

Вона сама вела всюдихід. Капрал досі був блідий, як свічка, але тримався вже краще. Він навіть сів.

— Як ти? — я зазирнув йому в очі.

Зіниці були дуже широкі, просто величезні. Він мовчки показав великий палець.

Ірма зупинила всюдихід біля казарми біороти.

— Вживай тричі на добу, — сказала вона.

— Ти ж бачиш, мене нудить від неї одразу… — жалібно мовив капрал.

— Сподіватимемось, за добу відторгнення мине. І не можна спати!

— Та пам’ятаю…

— Що хочеш роби, зрозумів?

— Зрозумів… Енергетиків нажерусь…

Окамура виліз у люк — незграбно, як старий дідуган. Я хотів йому допомогти, але Ірма зупинила мене.

— Сиди.

Було чути, як він зістрибнув і, здається, упав. Потім, лаючись, підвівся й важко поплентався геть.

— Чому не можна спати? — здивовано запитав я.

— Бо мараму… — роздратовано сказала Ірма й нервово натиснула на газ.

Всюдихід рвонув уперед так швидко, що я дивом не звалився. За хвилину ми були на біостанції.

— Ходімо до мене, я все поясню, — сказала Ірма, зістрибуючи з броні. — Побачиш матеріали досліджень, усе зрозумієш. А то дивишся на мене, як на чудовисько.

Перед моїми очима й справді раз у раз зринало її обличчя в мить, коли вона ламала хлопцю ноги.

— Не треба пояснень, Ірмо, дякую, — я теж зліз зі всюдихода. — Думаю, з мене вистачить того, що я побачив.

— Ти досі не в’їхав, що відбувається, так? — вона ледь схилила голову, зазираючи мені в очі. — Пам’ятаєш: «те, що не вбиває, робить нас сильнішими»? Це про пилок. У прямому сенсі. За добу відбувається те, чого не досягти роками тренувань! І річ не в ставках, на яких поведений цей товстун. Бої — це ідеальні умови для експерименту. А чорний пилок — ключ до досконалості!

— Окамура он ледве ходить від досконалості.

— Cам винен. Вичухається. Пилок — це Нобелівська премія, лейтенанте. Урятовані життя, мільйонні заробітки, світова слава — усе, що захочеш! Шанс для всього людства. Розумієш?

— Тільки мені, Ірмо, не дуже й потрібні мільйони. І слава байдужа.

— Але досконалість не завадить, так?

Я стиснув руку й потер кінчиками пальців долоню. Оніміння в пучках нікуди не ділося, «рукавичка», здається, стала навіть грубшою… Голова відразу налилася липкою, холодною тривогою.

— Ходімо, — наполягала вона, — покажу тобі результати досліджень, і ти все зрозумієш.

— Ти — хвора на голову, Ірмо. Це якщо тобі ніхто ще цього не казав.

Усмішка зникла з її обличчя. Вона насупилася, дивлячись спідлоба.

— І тримайся від мене подалі, — я знову машинально потер кисть.

Виявляється, тильний бік теж занімів.

— Що з рукою? — відразу запитала вона. — Ти увесь час її треш…

— А що — зламаєш гайковим ключем?

— Перестань. Просто хотіла запропонувати трохи пилку. До ранку все пройшло б…

Я просто розвернувся й пішов. Прикро, що вона виявилася такою. Та байдуже. Рука мене хвилює набагато більше. «Просто защемив нерв, — подумки сказав я собі. — Подумай про щось приємне».

…Ірма скидає брудну футболку в людному коридорі складу, а я не можу відірвати погляду від великих коричневих сосків — чомусь подумалося саме про це.

Удома вже всі спали. Я роззувся, не вмикаючи світла, щоб нікого не розбудити. Зараз нашвидку перекушу й спати… Знову потер кисть. «Рукавичка» і справді перетворилася з хірургічної на грубу господарську… Хай там як, іще не факт, що це — воно. Навіть імовірніше — не воно.

Тихо відчинив двері ванної й увімкнув світло.

Переляк струснув мої нутрощі, ніби електричним ударом. У ванній хтось був. Або щось. Дуже близько, велике й темне. Воно скинулося й сіпнулося в мій бік. Я інстинктивно підняв руки, мимоволі видавши на подиху протяжливе «І-і-і!». І тільки за мить зрозумів, що це Вірин халат. Халат, надітий, власне, на Віру. Секунду тому вона стояла, схилившись над умивальником, а тепер повернулася до мене, затуляючись від світла.

— Вимкни! — вередливо сказала вона.

— Вірка? — у скронях застукало від пережитого переляку. — Чого ти в темряві?

— Вимкни, кажу! — вона підійшла до дверей і намацала вимикач, затуляючи очі долонею. Стало темно, але я вже встиг помітити це на її обличчі.

— Стривай… — я знову увімкнув світло.

— Гілю! Дурень! — вона відвернулася, прикрившись ліктем.

Я взяв її за плечі й спробував повернути до себе лицем, але Віра пручалася.

— Відчепись! Гілю, вимкни світло!

— У тебе кров!

Під носом засохла темна цівка, а тепер я помітив трохи крапель і на вмивальнику.

— Вимкни! — і Вірунчик раптом штовхнула мене.

Чи то від несподіванки, чи то від того, скільки сили вона вклала в цей рух, але я відлетів до стіни, відчутно вдарившись спиною. Вірка відразу вимкнула світло.

— Здурів! Кров із носа — чого причепився? Де ти ходиш до ночі?!

Я підійшов до вмивальника й увімкнув світильник над дзеркалом.

Віра знову зіщулилася. Вона була якась скуйовджена. І… Я звернув увагу на погляд. Щось було не так із ним. Вірчині очі бігали туди-сюди. Я не розумів чому…

— Що ти тут робила?

— У туалет встала. З носа кров потекла, — Віра шморгнула носом і доторкнулася пальцем засохлої цівки. — Відійди, я вмиюся. Де ти шляєшся, Гілю?!

— Був у рейді, — знизав я плечима, пропускаючи її до раковини.

— Не бреши! Ти приїхав з рейду чортзна-коли — я ходила на твою біостанцію!

— Ходила?

— А що я повинна робити о дев’ятій вечора! Ваш Антон перевірив — всюдихід повернувся в табір о пів на сьому, — Віра швидко вмилася. — Подай рушник. То де ти був?

— На складах. Не має значення…

Я труснув головою, намагаючись повернути думку, що промайнула за секунду