Читати книгу - "Книга Балтиморів"

А ще я захоплювався їхнім підприємницьким хистом і пишався тим, що заробляю трохи грошей своєю працею. Таке прагнення було в мене відтоді, як я відкрив талант self-made-man[2] в одного мого шкільного друга з Монклера, Стівена Адама. Стівен дуже добре ставився до мене: частенько запрошував до себе додому після уроків і пропонував лишитися на вечерю. Та за столом він починав страшенно лютувати. Зі щонайменшого приводу він без жодних докорів сумління ображав свою матір. Достатньо було, щоб йому не припала до смаку їжа, і він гупав кулаком по столу, відпихав тарілку і репетував:

— Не хочу я твого соку зі смітника, він огидний!

Відразу ж із місця схоплювався батько: побачивши це першого разу, я подумав було, що він зараз дасть синуньові добрячого ляща, та, на превеликий мій подив, він діставав із шафи пластмасову карнавку. Той цирк повторювався весь час. Батечко бігав за Стівеном і вищав:

— Карнавка для грубих слів! Три грубі слова, сімдесят п’ять центів!

— Застроми ту карнавку собі в сраку! — відповідав йому на те Стівен, гасаючи вітальнею, і показував середній палець.

— Карнавка для грубих слів! Карнавка для грубих слів, — тремтячим голосом скімлив батько.

— Стули пельку, дохлий щуряко! Щоб тебе чорти вхопили! — казав Стівен батькові. А батько знай бігав за ним, тримаючи ту карнавку, що здавалася заважкою для його тонких рук, і повторював:

— Карнавка для грубих слів! Карнавка для грубих слів!

Неначе в казці, закінчувалося це завжди однаково. Батько втомлювався й припиняв той гротескний танок. Щоб зберегти гідність, він хитрим тоном казав:

— Гаразд, я внесу гроші за тебе, але потім вирахую її із твоїх кишенькових грошей.

Потім діставав з кишені п’ять доларів, устромляв їх тій пластмасовій свині в зад і втомлено сідав за стіл. Стівен безкарно повертався до їжі, відригуючи, глитав солодке і знову тікав, прихопивши дорогою карнавку, і замикався в спальні, щоб витрусити з неї грошву. Тим часом його мати проводила мене до дверей, і я казав їй:

— Дякую, пані Адам, за чудову вечерю.

У Стівена був надзвичайний діловий нюх. Не задовольняючись зиском, який приносили його грубі слова, він заробляв ще й на тому, що ховав батькові ключі від авто й вимагав за них викуп. Виявивши вранці, що ключів нема, батько скімлив під дверима його кімнати:

— Стівене, прошу тебе, віддай ключі… Я ж запізнюся на роботу. Ти ж знаєш, що буде зі мною, як запізнюся, мене витурять у шию. Начальник уже заявив мені про це.

Приходила мати і несамовито гупала в двері:

— Стівене, відчини! Заради бога, відчини негайно, чуєш? Ти хочеш, щоб тато втратив роботу і ми жили на вулиці?

— Начхати мені! Двадцять баксів женіть, якщо хочете отримати ваші гівняні ключі!

— Гаразд, — пхинькав батько, — дам.

— Підсунь грошики під двері! — командував Стівен.

Батько просовував банкноту в шпарину під дверми, вони рвучко відчинялися, і Стівен жбурляв ключі простісінько батькові в мордяку.

— Дякую, пухтію! — казав Стівен і зачиняв двері.

Щотижня Стівен показував нам у школі жмутки грошей і щедро пригощав морозивом. Як і будь-якого законодавця моди, його намагалися мавпувати: знаю, що мій друг Льюїс спробував було заробити пару доларів, вилаявши батька, але заробив натомість пару таких ляпасів, що мало голова не злетіла з пліч, і після того й гадати про те перестав. Отож я пишався, що, повернувшись до Монклера з грошенятами, які заробив у садках, міг пригощати морозивом приятелів, на яких це справляло приголомшливе враження. Бунк завжди кривився, коли треба було платити мені. Коли я приходив на роботу, він починав бубоніти, що не заплатить мені й копійки, що Гіллель із Вуді й так дорого йому обходяться, та мої брати ділили весь наш заробіток на трьох. Хоч Бунк і сварливий був, та ми все одно його любили. Він називав нас гівнюками, а ми на нього казали Скунк[3], бо він страшенно смердів. То був винятково вульгарний чолов’яга, і щоразу як ми так ото прозивали його, він, на превелике наше задоволення, засипав нас грубою лайкою. «Мене звати Бунк! Бунк! Це неважко запам’ятати, гівнюки ви такі! Бунк, що починається на Б! Як ото “блудяга” чи “бордель”!»

У лютому 1992 року, попри поразку в Нью-Гемпширі, Білл Клінтон залишався серйозним кандидатом від демократів. Ми понабирали агітаційних листівок і клеїли їх на поштових скриньках і бамперах Бункових клієнтів, а також обклеїли ними усенький його автомобільчик. Тієї весни в Америці спалахнули заворушення, спричинені виправданням шістьох поліцаїв, що жорстоко побили чорношкірого хлопчину, якого зловили після тривалого переслідування; кадри з тієї звірячої сцени просто-таки струсонули суспільство. Отак розпочалася справа, яку в усьому світі прозвали справою Родні Кінга.

— Я нічого не второпав, — сказав Вуді з напханим ротом. — Що таке «відведення суддів»?

— Вуді, любий, спершу проковтни, а потім запитуй, — лагідно насварила його тітонька Аніта.

Гіллель заходився пояснювати.

— Прокурор каже, що присяжних не можна назвати неупередженими, тому їх потрібно замінити. Цілком або частково. Оце і зветься «відведення».

— А чому? — запитав Вуді, похапцем ковтнувши, щоб не проґавити і слова.

— Бо вони чорношкірі. І Родні Кінг теж чорношкірий. Отож прокурор сказав, що суд присяжних, який складається із самих чорношкірих засідателів, не може ухвалити неупередженого вироку. Тому він і поставив вимогу про відведення.

— Так, але ж тоді виходить, що суд, який складатиметься з білих, буде на боці поліцаїв!

— Так отож! У тім і річ. Білі присяжні виправдали поліцаїв, які відлупцювали чорношкірого. Тому й почалися ці заворушення.

За столом Балтиморських Ґольдманів тільки й балакали про справу Кінга. Гіллель із Вуді уважно стежили за тими подіями. Та справа розбудила у Вуді цікавість до політики, тож не дивно, що за кілька місяців по тому, навесні 1992 року, вони з Гіллелем на вихідних брали участь у виборах Білла Клінтона, агітуючи біля стенда демократів на парковці супермаркету Оук-Парку. Вони були наймолодші з-поміж усіх активістів, тож якось їх навіть опитали кореспонденти з місцевого телебачення, які робили репортаж про вибори.

— Чому ти голосуєш за демократів, хлопчино? — запитав журналіст у Вуді.

— Бо мій друг Гіллель сказав, що так буде добре.

Кореспондент трохи здивувався і обернувся до Гіллеля.

— А ти, друже мій, вважаєш, що Клінтон переможе?

І приголомшено вислухав відповідь дванадцятирічного хлопчака:

— Треба тверезо дивитися на речі. Це нелегкі вибори. Джордж Буш здобув чимало перемог під час дії свого мандату, і ще кілька місяців тому я вважав би, що він візьме гору. Та