Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

тварин на археологічних стоянках. Більшість одомашнених тварин і рослин на морфологічному рівні відрізняються від своїх диких предків: наприклад, свійська корова і вівця мають менший розмір, свійські кури і культурні яблука мають більший розмір, культурний горох має тоншу і гладкішу оболонку, а в свійських цапів роги мають форму спіралі, а не серпа. Отже, рештки одомашнених рослин і тварин можна розпізнати в датованих археологічних стоянках, тим самим отримуючи надійні докази існування харчового виробництва в тому місці й у той час, тоді як відкриття решток лише диких видів на певній стоянці не дає доказів існування харчового виробництва, позаяк ці знахідки сумісні з мисливством і збиральництвом. Виробники харчу, а надто ранні, ясна річ, продовжували збирати дикі рослини і полювати на диких тварин, тож серед решток їжі на їхніх стоянках нерідко можна знайти як дикі, так і одомашнені види.

Археологи дізнаються дату появи харчового виробництва за допомоги радіовуглецевого датування вуглецевмісних матеріалів стоянки. Цей метод базується на повільному розпаді радіоактивного ізотопу вуглецю-14, котрий у невеликих кількостях міститься у вуглеці — всюдисущому компоненті життя, — на нерадіоактивний ізотоп азот-14. Космічне випромінювання постійно створює в атмосфері вуглець-14. Рослини вбирають атмосферний вуглець, котрий містить відоме й майже стале співвідношення вуглецю-14 до основного ізотопу вуглецю-12 (це співвідношення становить приблизно один до мільйона). Із цього рослинного вуглецю формується організм травоїдних тварин, які споживають рослинну їжу, та м’ясоїдних тварин, які їдять травоїдних тварин. Однак коли рослина або тварина помирає, за кожні 5700 років половина її вуглецю-14 розпадається на вуглець-12, доки десь через 40 тис. років уміст вуглецю-14 не впаде до дуже низького рівня, який неможливо виміряти або відрізнити від забруднення невеликими порціями сучасних матеріалів, які містять вуглець-14. Отже, вік матеріалів із археологічних стоянок можна обчислити на основі співвідношення вмісту в них вуглецю-14 і вуглецю-12.

Радіовуглецеве датування пов’язане із численними технічними проблемами, з яких дві заслуговують на згадку. По-перше, до 1980-х років радіовуглецеве датування вимагало відносно великої кількості вуглецю (кілька грамів), яка перевищувала його вміст у дрібних зернинах або кістках. Тому науковцям часто доводилося вдаватися до датування матеріалів, знайдених поруч на тій самій стоянці, які вважалися «пов’язаними» із рештками їжі, тобто одночасно полишеними людьми, які спожили їжу. Типовим варіантом «пов’язаного» матеріалу були головешки деревного вугілля із багать.

Але річ у тім, що археологічні стоянки — не запечатані капсули матеріалів, полишених протягом одного дня. В них можуть перемішуватися покинуті в різний час матеріали мірою того, як черви, гризуни та інші тварини перевертають ґрунт. Через це вугільний осад із вогнища може опинитися біля решток рослини або тварини, яка померла і була з’їдена на тисячу років раніше або пізніше. Тому зараз археологи дедалі частіше обходять цю проблему, вдаючись до нового методу, відомого як прискорювальна мас-спектро- метрія, яка вможливлює радіовуглецеве датування крихітних проб, а отже, дозволяє напряму встановлювати вік окремих дрібних насінин, невеликих кісток та інших залишків їжі. В деяких випадках результати нового прямого радіовуглецевого датування (котре має свої недоліки) сильно розходилися з даними, отриманими за допомогою давнішого непрямого підходу. Серед досі невирішених суперечок, що постали на ґрунті цих розходжень, є і одна, що близько дотикається до цілей цієї книжки, — дата зародження харчового виробництва в Америці: непрямі методи 1960—1970-х років давали такі ранні дати як 7000 р. до н. е., тоді як згідно з новішим прямим датуванням, це сталося не раніше 3500 р. до н. е.

Друга проблема радіовуглецевого датування полягає в тому, що співвідношення вуглецю-14 до вуглецю-12 в атмосфері, як з’ясувалося, не було сталим, а злегка змінювалося з часом, тож обчислення радіовуглецевих дат, оперте на припущення про стале співвідношення, містило невелику систематичну похибку. Величину цієї похибки для кожної дати можна встановити за допомогою річних кілець довговічних дерев, адже їх можна підрахувати і, в такий спосіб, пов’язати кожне з них із конкретним календарним роком, а тоді на вуглецевій пробі деревини, продатованій у такий спосіб, можна виміряти притаманне різним рокам співвідношення вуглецю-14 до вуглецю-12. Ось так встановлені радіовуглецеві дати можна «відкалібрува- ти», щоб урахувати коливання складу атмосферного вуглецю. В результаті такого коригування з’ясувалося, що справжні (тобто калібровані) дати матеріалів, датованих без калібрування періодом між 1000 і 6000 рр. до н. е., були на кілька сотень, ба навіть на тисячу років старшими. Дещо давніші проби останнім часом почали калібрувати за допомогою альтернативного методу, що відштовхується від іншого процесу радіоактивного розпаду, в результаті чого був зроблений висновок, що зразки, які без калібрування відносили десь до 9000 р. до н. е., насправді слід датувати не пізніше ніж 11 000 р. до н. е.

Археологи часто розрізняють калібровані дати від некаліброваних, пишучи перші великими, а останні — малими літерами. Однак археологічна література в цьому сенсі часто-густо плутана, позаяк у багатьох книжках і дослідженнях «^калібровані дати підписано так, наче вони калібровані. Дати подій в межах останніх 15 тис. років, про які йтиметься в цій книжці, будуть каліброваними. Цей факт пояснить деякі розбіжності, які читачі можуть

помітити між ними і тими датами, які можна знайти в стандартних довідкових виданнях про добу зародження харчового виробництва.

Припустімо, ми виокремили і датувавали стародавні рештки одомашнених рослин і тварин. Із чого ж можна зробити висновок, що цю рослину або тварину справді було одомашнено в околицях стоянки, а не приручено деінде, а тоді занесено сюди? Один із методів — ретельно вивчити карту географічного поширення диких предків цієї рослини або тварини і домислити, що одомашнення мало би відбутися в ареалі поширення дикого предка. Турецький горох, наприклад, повсюдно вирощували традиційні рільники від Середземномор’я й Ефіопії і аж на схід до Індії, котра сьогодні виробляє 80% світового врожаю цієї культури. Тож легко впасти в оману й припустити, що турецький горох одомашнили в Індії. Проте виявилося, що дикорослий предок цієї рослини зустрічається лише в Південно-Східній Туреччині. Гіпотезу про одомашнення турецького гороху в цьому регіоні підтримує і той факт, що найдавніші знахідки, мабуть, уже одомашнених горошин із неолітичних археологічних стоянок походять саме з Південно-Східної Туреччини та сусідньої Північної Сирії і датуються приблизно 8000 р. до н. е. Лише через більш ніж 5 тис. років з’являються археологічні докази вирощування турецького гороху в Південній Азії.

Другий метод встановлення місця одомашнення рослини або тварини — нанести на карту дати першої появи її одомашнених форм у кожній місцевості. Місце, де вони з’явилися найдавніше, може бути осередком її початкового одомашнення, а надто якщо дикий предок також трапляється там