Читати книгу - "Дзеркало , BOLOT"

Вона довго мовчала. Не тому, що не мала що сказати. А тому, що кожне слово боліло.

Марія не була активісткою. Вона не ходила на мітинги. Вона навіть не коментувала новини. Вона просто жила. Втрачала. Плакала. І одного разу — зрадила. Себе. Його. Все, у що вірила.

Але коли побачила його знову, не як привида, а як присутність — не витримала. І вперше відчула: її тиша — теж частина брехні.

Її виступ не був заявлений. Вона вийшла посеред прямого ефіру. У студії, де мали говорити про "національну безпеку". Ведучий намагався зупинити її. Але вона лише сказала:

— Я знала його. До того, як він став тим, ким є зараз. І я зробила те, що роблять всі — коли бояться: сховалась. Зрадила. А тепер дивлюсь на себе — і не можу пробачити. Але він пробачив.

Камери не вимикались. Студія не зупинилась. А глядачі — не перемикали. Бо вона не була святою. Вона — була кожним із них.

— Я не прошу вірити в нього. Я прошу — згадати себе. До страху. До вигоди. До тиші. Бо якщо ви хоч раз його бачили — він уже всередині вас.

Її зняли з ефіру через сорок секунд. Але цього було досить. Відео розлетілось. Не тому, що вона була правою. А тому, що вона була — чесною.

І з того моменту все змінилось. Бо якщо вже Марія — говорить, то мовчати далі — соромно.

І Артем це відчув. Не як перемогу. А як перший крок тих, кого він любив — назад до себе.