Читати книгу - "Українське письменство"

повіту — там, де хвилі покутських горбів підносяться все вище, назустріч гірським масивам Карпат. Найдокладніші відомості маємо ми про походження і ранні роки Л. Мартовича. З Стефаникового оповідання знаємо, що його батько мав п’ятнадцять моргів поля, був громадським писарем у Торговиці і славився як добрий і свідомий громадянин: Торговиця, де він мав вплив, ніколи не голосувала на виборах за чужорідний соціальний елемент — «за пана». Шкільні роки Л. Мартовича зв’язані з Коломийською гімназією; там, в п’ятій класі гімназіальній, разом з другою хлопською дитиною, Стефаником, на рік молодшим од нього в школі, він утворює літературний гурток і зачитується забороненими книжками з гурткової бібліотеки. Попавши під провід старших (Стефаник називає серед них Іларія Герасимовича), молоді хлопці втягуються рано в практичну роботу, переважно просвітнього характеру, одвідуючи сільські читальні та впоряджаючи бесіди, — аж поки обидва, через конфлікт з шкільним начальством та «політику», не примушені перейти (спочатку Мартович, потім Стефаник) до Дрогобицької гімназії. Далеко скупіші наші відомості про Черемшину. Знаємо тільки те, що, мабуть, з власного подання авторового, увійшло в коротеньку замітку «Віку»: що всі дитячі роки його пройшли на селі, що до 13 літ він пастушив удома, що, вступивши до Коломийської гімназії на кілька літ пізніше від Стефаника, він без голосних інцидентів закінчив її і вступив до Віденського університету. Можливо, належав до молодших членів того літературного гуртка, що по виході Мартовича й Стефаника залишився в Коломиї і працював під проводом Л. Бачинського.

Характерно, що тоді ж, в коломийський період розпочинаються зв’язки молодих письменників з старшим поколінням радикальної групи, що на той час саме організовувалась в партію. В ролі патрона і прихильника молодих авторів бачимо Михайла Павлика. «Під цю пору, десь р. 1889, — розповідає Стефаник, — Мартович написав свою першу новелку «Рудаль», тобто Рудольф[106], про якого наші селяни тоді говорили, що він не вмер, а ходить проміж народ «практикувати». На вакації того року приїхав до Стецеви на Снятинщині пок. Михайло Павлик. Ми його… зараз знайшли, і Мартович прочитав йому свою новелку. Успіх був великий. Павлик дуже похвалив новелку і казав її надрукувати. Новелу Павлик охрестив на «Нечитальник». Під тою назвою вона і пішла до друку, давши потім наголовок одній із збірок Мартовичевих оповідань. Привітав молодих авторів, хоть і значно пізніше, Франко: Франкові вони, безперечно, були далеко рідніші, як Кобилянська і Хоткевич, Яцків і «Молода муза». Всі вони продовжували, по суті, те саме трактування галицького села, якого початки поклав він своєю «Лесишиною челяддю» та «Бориславськими оповіданнями», нарешті, багатьма віршованими картинками з своїх ранніх «Вершин та низин». Беру цю першу книгу Франкових поезій, розгортаю на відділі «Галицькі образки» і переглядаю: «В шинку» — старий господар, що вступився за громадське добро і якого за те вигнали з власної хати і поля; «Максим Цюник» — селянин з дрогобицького підгір’я, що гине в бориславській штольні, конаючи під землею дев’ять день; «Баба Митриха», що передає сусідці перед смертю для сина п’ять тяжкою працею зароблених талярів, а на другий день по її смерті приходить звістка, що син поліг в боснійській експедиції; «Ґалаґан» — оповідання про те, як гине хлопчик, погнавшись босоніж по снігу за паничем, що дарує йому за те «ґалаґана», дрібну мідяну монету на 4 крейцари; нарешті — «Михайло»:

Добрий був ґазда Михайло, Тихий чоловік, По-сусідськи згідно, гарно Проживав свій вік. Все веселий, хоч убогий, Других веселив: «Чень ще станемо на ноги», — Раз в раз говорив. Та не довелося стати, Бо тісний став час: Треба гнутися й мовчати І платить раз в раз. То Михайло хоч сміявся, Та гірким сміхом: Страх взнаки йому давався Орендар з довгом. Та в кінці злі дні настали: Орендар вчепивсь,