Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

нього, зараз були спокійні, як море в штиль. Будинок мовчав. Усередині нього самого панувала цілковита тиша. Данило не мав ані найменшої причини, заради якої він прагнув би потрапити до Леобурга зараз. Усе його було тут. Тож не дивно, що портал не з’являвся.

— Навіщо ти хочеш повернутися?

Лейла штрикнула його поглядом спідлоба.

— Не твоє собаче діло.

— Авжеж, не моє. Але я не викличу тобі цей портал і не створю новий. Це маєш зробити ти.

— О, Даниле, якого біса,— розлютувалася вигнанка.— Ти наробив порталів, як та бабця пиріжків, і знищив армію за хвилину, а тепер викаблучуєшся?!

— Це так не працює,— закотив очі Данило.— Я мав величезну мету. Я знав, нащо створюю їх,— хотів урятувати місто. А зараз мені нічого не треба в Леобурзі, а ти сама не розумієш, навіщо тобі повертатися,— він присів навпроти неї навпочіпки.— Портал відчиняється, коли є якась незавершена справа, пам’ятаєш? Я гадав, ти вже зробила свій вибір.

Лейла схопилася за голову і стиснула волосся.

— Зробила. Але неправильний. І хочу повернутися.

— Навіщо?

— Та йди ти до дупи! — вигукнула вона.— Я не збираюся перед тобою звітувати! Просто допоможи мені відчинити цей клятий портал!

Данило схрестив руки на грудях і зітхнув.

— Він казав, що збирається поїхати одразу після суду. Гадаю, ти вже запізнилася.

Лейлині очі спалахнули, наче вона збиралася кинути в нього один зі своїх кинджалів, але Данило чітко розумів, що влучив у яблучко.

— Я не збираюся нікого наздоганяти! Просто... просто відкрий портал! Ти ж зробив тоді довбане диво, зроби ще раз!

— Я знав навіщо. А ти не знаєш, чого хочеш. Чи кого. Перехід відчиниться тоді, коли ти припиниш брехати самій собі.

Він вийшов з кімнати. У будинку панувала насторожена, делікатна тиша. Данило відчував, як десь у повітрі, поміж невидимими цівками енергії, приймається рішення. Але результат цих роздумів від нього геть не залежав.

Лейла без сили лежала на підлозі. Вона не знала, скільки часу минуло, відколи вона вистрибнула з автобуса, проїхавши кілька зупинок, і пішки повернулася до маєтку через кучугури. Їй здавалося, ціла вічність. Годинник відбив дванадцяту. Данило патякав щось про розумність цього будинку, і вона уявила маєток як великого кошлатого собаку. Собака не слухав її команд, погроз, вимог, благань, він мовчки спостерігав за нею, наче чогось очікуючи.

Вигнанка затулила обличчя руками. Вона уявила, що зараз роблять мешканці будинку. Данило з Агнесою, мабуть, цілуються десь на кухні. Джекі сидить на ліжку і гладить свого облізлого кота, здригаючись щоразу, коли Федя стогне уві сні, намагаючись перевернутися. Лейла думала про Давида, який застиг над мапою Європи. Думала про Яблонського. Вони всі мали майбутнє. А її майбутнє залишилося за невидимими дверима реальності, які вона власноруч зачинила. Вона втратила і знайшла себе в Леобурзі. Це місто принизило її, але й піднесло, воно зробило її сильнішою, ніж вона могла уявити. А вона свідомо відмовилася від цього дару.

Лейла не помітила, як почала тремтіти від холоду. Гарячі повіки ледь піднімалися, вона заціпеніла в напівдрімоті. Темрява за вікном поволі світлішала.

— Я хочу додому,— самими вустами прошепотіла дівчина.— Пусти мене до нього.

Вікно і протилежна стіна здригнулися і попливли. Лейла моргнула і миттєво прокинулася.

Її відпускали додому.

Тео похмуро підтягував збрую. За кілька днів він знову вдихне терпкий аромат прерії, побачить засніжені гори, вип’є місцеву індіанську бурду — пічу — в найбруднішому, найгидотнішому салуні, а все це залишиться позаду. Війна, його двійник, тортури і ця змія з крижаними чорними очима. Вона вже, либонь, у літаку, чи як там називаються їхні бісові літальні машини? Тільки-но він згадав про Лейлу, тіло напружилося і затремтіло від люті. Недарма йому кортіло вбити її. Треба було так і зробити — зараз би не відчував ані гіркоти, ані спустошення, лише легкість і азарт у передчутті нових пригод.

Тео зітхнув і погладив оксамитову шию коня. Він ніколи більше не повернеться сюди. Леобург урешті-решт має залишитися в минулому. І яке йому діло до того, хто посяде місце Яблонських у міській раді? Він згадав, як батько в дитинстві казав йому: «Колись місце в Раді перейде нам. Його займеш ти. А тоді — твій син, спадкоємець». Тео зціпив зуби. Нехай про місце в Раді дбають справжні Яблонські. Зрештою, він ніколи не належав до цієї родини.

Двері будинку рипнули. Певно, це Андрес. Тео звів погляд і гучно видихнув, ніби отримав гарного стусана під ребра, проте чомусь лишився від цього в захваті. До нього прямувала Лейла. Яблонський низько опустив голову і змусив себе придушити посмішку й повернути похмурий вираз обличчя.

— Чого тобі треба?

— Я тут цей...— майже зніяковіло пробурмотіла вигнанка німецькою.— Давай серйозно, без жартів.

— Жарти? Останній твій жарт був, так би мовити, доволі болючим.

— Ну, то не треба було поводитися, як останній мудак! — обурено вигукнула вигнанка.— Гаразд, Тео, що було, те загуло. Я їду з тобою до Вайомінгу.

Він мовчав, із задоволенням споглядаючи схвильований, майже благальний вираз на її гарному обличчі. Лейла повернулася до нього, бо просто не змогла піти. Саме він, Теодор Яблонський,— причина того, що вона зараз не сидить у літаку, чи як там називаються ті летючі ночви. Тео бачив, коли вона збирається напасти, Лейла помічала, коли він втрачав контроль від її дотиків, але тепер він нарешті побачив, коли контроль над собою втратила вона.

— На жаль, моя пропозиція вже не актуальна.

— Не зрозуміла.

— Ти мені набридла.

Її брови злетіли вгору, довгі вії затремтіли. Лейла хотіла щось сказати, але лише безпорадно змахнула рукою. Шкіра навколо її багряного шраму побіліла, щоки вкрилися червоними плямами. Тео ледь стримав посмішку, уявляючи, як кипить від гніву її кров.

— Добре, прощавай,— вона гордовито задерла підборіддя і розвернулася до будинку, але не встигла зробити і двох кроків, як він вимовив:

— Скільки можна мене мучити?

Лейла миттєво розвернулася і майже пробігла ті кілька метрів, що їх розділяли. Її очі палали.

— Яблонський, чим же я тебе...— вона махнула рукою.— Ми так і розмовлятимемо через дупу твого коня?

— Чим тобі не подобається дупа мого коня? — Тео лагідно поплескав коня по крупу, потім обійшов його і став навпроти розлюченої вигнанки.— Я не хочу брати тебе з собою, бо у Вайомінгу мені потрібна людина,