Читати книгу - "Волинь"

також його особисті справи, справи його роду, його майбутнього, його життя як життя і як місяць під сонцем. І особливо тепер. Ось він довідався, що за час його відсутності у селі збільшився один небезпечний рух, до слова прийшов Йон, що несподівано одружився з Ганкою і тепер там на всю ширінь верховодить.

І навіть ось зараз, не дивлячись на вечірню годину, ані на те, що тільки що прибув, як тільки наївся, встав і почав одягатись. Настя з острахом лишень запитала:

— Що? Ти хочеш йти? А куди?

— Вийду в село, — буркнув Володько.

— Але ж там мете… Світу не видно.

— Кому треба — видно, — відповів спокійно він.

Матвій, як звичайно, до слова не втручався, а сусіди дивувалися. Трохи згодом Володько був одягнутий, вийшов і пішов проти вітру в напрямку заходу. І коли вийшов — відчув стільки пружності й сили, що далебі не йшов, а гнався, біг, летів. Хотілося швидше там бути. О, як він все-таки зрослий з тією сірою просторовістю, заставленою купками солом'яно-білих хижок з тими прорізами розсвітлених віконець. З тими дядьками, тітками, запахом диму і гною, гавківнею собак, скрипінням воріт та криничних журавлів. Так. Село. Ось воно довкруги в темноті, тут затишніше, вітер топчеться по верхах дерев і шумить навіжено, до очей сипле дрібним снігом… Віконечка в темноті ледве манячіють, темна закутана постать, «добривечір», копка, біла під ногами рівнина.

А ось і читальня, всі вікна світяться, через них видно людські постаті всередині. Володько рішає не заходити одразу до читальні, це наробило б забагато метушні. Чи не краще було б знайти десь Сергія і розвідатись, що тут, властиво, діється, але він напевно тут в читальні. Вирішив все-таки йти до Сергія і коли б не застав його дома — просив би когось, щоб його покликали.

Але Сергій був дома і не сам, а з ним Кіндрат і навіть Антін. Звичайно, нудились, сиділи похнюплено, перекидались окремими словами, і коли відчинились хатні двері і в них появився у своєму жовтому кожушку і чорній кепці Володько, вони всі троє зірвалися зі своїх місць, мов облиті окропом.

— Свят, свят, свят! Чи не є це мара, хлопці! — викрикнув, звичайно неголосний, Сергій.

— Амінь! Справжня! Здорові, козарлюги! — енергійно увірвався Володько і міцно потиснув кожному руку. — Що нового?

— Що нового! — озвався бурхливо Кіндрат. — Тут, брате, без тебе просто канітєль. Ось сидимо і радимось. Добре, що прибув — тепер рішай. У нас війна.

— Що за війна? — сміявся Володько.

— Йон. Той сучий пасинок, робить наступ на читальню й кооператив. Розкажи… — звернувся Кіндрат до Сергія.

— Е-е-е! — досадно говорив Сергій, і його верхня, із заростом губа помітно здригалася. — Йона ти знаєш… Ходив, ходив аж доходився. Тепер він тут пан, Троцький… Як тільки ти відійшов — почав збирати та намовляти… І на тебе вказував… Диви он, мовляв… Ге! І багато пішло за ним… І Ілько вже там, і Никон там, і Демид хитається… Побрався з Ганкою, а вона тепер Кляра Цеткін, обробляє жінок… Хочуть перебрати кооперативу… Стара управа… Ти ж знаєш: Рона — голова, Ілько — секретар, я — бухгалтер, Кіндрат, Антін і Симон — члени… Але ж Симон — зайво казати… П'яниця, нероба, його втягнув Рона задля товариства «мокрого клубу». А я оце був у Крем'янці і мені там сказали: як тільки переберуть камоністи — кінець нашій лавочці… Тепер до нас перевели «постерунок», у дяковій хаті сім поліцаїв, по селі бешкети… На Різдво Йон зробив дебош y церкві — зібрав свою галайстру, зайшли до церкви в шапках з цигарками в зубах… Люди мало його не розірвали. Тепер вони збирають підписи, щоб зібрати надзвичайні збори, і завтра це має статися… Я, Антін і Кіндрат вирішили воювати. До останнього. Проти Йона… А тепер нам цікаво, що на це ти…

Всі три дивились на Володька.

— Яз вами, — промовив він. — Ясно. Я «туди» йти — йшов, але не дійшов і добре, що не дійшов, а за науку заплатив, бо бачив на власні очі людей з того ославленого раю… Тисячами тікають… А тут ми мали б самі лізти в його лабети. Хлопці! Кажу. Це не большевизм, це чума! З Йоном будемо боротись… До останнього! Або ми, або він.

На це звівся Антін, а його дебела постать сягала під самий сволок…

— Ти, Володьку, викликав того вовка — ти його мусиш загнати назад. Село кипить, як казан, по хатах деруться. Я вчора одному паршукові викришив кілька зубів. Йди ти, кажу, ік чорту з тими своїми лєнінами… А він до мене з матюком… О-о, коли ти вже до матері заїжджаєш, то вже зась. Мазнув його по зубах, що той полетів в коцюбник, а два зуби у смітник виплював. На мене хотіли накинутись, але не вдалось. — І Ангін байдуже підняв свого кулака. Володько з пошаною дивився на мого барки.

— Зате Йон. Ех! У нього ще всі зуби і тверда рука, — докинув Кіндрат.

— Ну, що ж… У нього зуби — у мене зуби. Будемо гризтись, — розвів незграбно руками Антін.

— А знаєте… Я чув, — заговорив Кіндрат, — Йон хоче відкрити свою «лавку». На місці козака… У Григорковій хаті…

— Та бре… — озвався Антін.

— Їй-бо! Ганка намовляє Григорка, щоб той викинув козака… А козак зв'язався з комендантом…

— 0-ха-ха! Отоді б наш кооператив дійсно ляснув, — сказав Володько. — Але ж то буде коломийка, І козак… А в нього все ще купують? — питав Володько.

— Як не будуть купувати, — озвався Сергій… — Тож наш «прикажчик» там днює й ночує. Ех, Рона, Рона… Казав йому не в'язатись з таким пройдисвітом… Всіх покупців до козака спрямовує. А Рона не вірить… То ж його Бухлов… Інтелігентний человек… Щоб він здох, такий.

Говорили довго, жваво, гаряче. У хаті дим від цигарок. На сірих стінах балухаті тіні. Аж то прийшов Сергіїв батько, був трохи напідпитку і розмова припинилася. Почала про вечорниці… А трохи згодом, коли розійшлися і Володька проводив, як звичайно, Сергій, вернулися знов до тієї ж справи.

— Маю найбільшого ворога: батько. Злигався з «ними». І все за Мокрину. Доносить їм ва мене…

Метелиця не втихала, біля церкви зайшли під дзвіницю і стали в затишку…

— А, — казав Сергій, — тут знаєш, все так чортяче сплелося, що сам дідько не розбереться. Село дійсно кипить, і я не знаю, яка з цього вийде юшка. Як завтра програємо — все пропало. Козак веде свою лінію, злигався з поліцією, доносить, що у нас тут