read-books.club » Сучасна проза » Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю 📚 - Українською

Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

319
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 275 276 277 ... 301
Перейти на сторінку:
тут не чудово?

— Ні.

Вона вивчала мене, як леді Макбет в юності.

— Через вашу кохану? Але ж є так багато жінок. Особливо тут. Та й, зрештою, всі жінки схожі одна на одну.

— Та ви що, Кармен! — вигукнув я. — Це ж маячня!

— Маячнею це вважають лише чоловіки.

Я глянув на неї. Вона трохи змінилася.

— Усі чоловіки теж схожі один на одного? — запитав я. — Не думаю, що всі жінки так вважають.

— Чоловіки — різні. Наприклад, Кан. Він — як чума.

— Що?

— Як чума, — повторила Кармен, усміхнено і спокійно. — Спершу хоче, щоб я поїхала до Голлівуда, а тепер, щоб я повернулася. Але я нікуди не поїду. Тут тепло. А в Нью-Йорку лежить сніг.

— Це єдина причина?

— Хіба цього недостатньо?

— Благослови вас Боже, Кармен. А може, все-таки поїдете зі мною?

Вона похитала головою.

— Через Кана я можу збожеволіти. А я проста дівчина, Роберте. Від його балачок у мене голова болить.

— Він не завжди тільки говорив, Кармен. Він із тих, кого називають героєм.

— На таке не проживеш. Герої повинні вмирати. А коли вони виживають, то перетворюються гіа страшенних зануд.

— Що? Хто вам таке сказав?

— А чому хтось мав мені це казати? Ви теж вважаєте мене безмозкою дурепою? Правда? Так, як і Кан?

— Ні, зовсім ні! Та й Кан не вважає вас дурною. Він обожнює вас.

— Він мене обожнює так сильно, що в мене аж голова тріщить. Це ще нудніше. Чому ніхто з вас більше не поводиться природно?

— Що?

— Природно, як решта людей. Наприклад, як моя господиня. Ви все відразу ускладнюєте.

Офіціант приніс «Macedoine des fruits».

886

— Так само як ось це, — сказала Кармен. — І що за помпезна назва! «Фрукти по-македонському»! А насправді — просто порізані фрукти з кількома краплями лікеру.

Я відвіз Кармен назад до її будиночка, курей та рудоволосої зразкової господині.

— У вас уже навіть машина є, — промовило трагічне обличчя Дузе. — Очевидно, справи у вас геть непогані, Роберте.

— Кан зараз теж має машину, — збрехав я. — Навіть крашу, ніж у мене. Танненбаум розповідав мені — шевроле.

— Шевроле і мігрень до нього, — відповіла Кармен, повернувшись до мене своїм прекрасним задком. — А як там ваша кохана, Роберте? — кинула вона мене через плече.

— Не знаю. Останнім часом я нічого про неї не чув.

— Ви хоч листуєтеся час від часу?

— У нас обох від писання спазм правої руки; і ми обоє не вміємо друкувати на машинці.

Кармен розсміялася.

— То он як воно буває? Чого очі не бачать, того й серцю не жаль. Так значно розумніше.

— Рідко випадає чути такі мудрі слова. Переказати що-небудь Канові?

Вона замислилася:

— Нащо?

Кілька курок, пурхаючи і кудкудакаючи, вибігли із саду. Кармен відразу пожвавішала.

— Заради Бога, мої білі штани! Щойно випрасувані! — Вона ледве відігнала тварин. — Киш, Патріку! Геть, Еміліє! Ну ось, уже пляма!

— Добре, коли знаєш причину своїх нещасть на ім’я, правда? — запитав я. — Тоді все значно простіше.

Я пішов до свого «форда», але раптом зупинився. І що то я бовкнув? На секунду мені здалося, наче хтось вколов мене в спину. Я напівобернувся.

— Усе не так погано, — почув я голос Кармен із саду. — Її можна буде змити!

«Так, — подумав я. — Але чи можна змити все?»

Я попрощався зі Скоттом.

— До мого рисунка сангіною я хотів би придбати ще один, — сказав він. — Люблю лежати на дивані й роздивлятися парні предмети. Хтозна, коли ви ще раз приїдете! У вас є ще одна така картина?

— Є рисунок вугіллям, а не сангіною. Дуже красива; іде один Ренуар.

— Добре. Тоді у мене буде дві роботи Ренуара. І хто б у таке коли-небудь повірив?

Я витягнув рисунок із валізи і вручив йому.

— Яз радістю віддаю його вам, Скотте.

— Чому? Я ж геть на цьому не розуміюся.

— У вас є повага до мистецтва, а цё набагато краще. Нехай вам щастить, Скотте! Мені здається, я знаю вас уже багато років!

Я тепер часто відучував ці приступи спонтанної душевної близькості, які переборювали мою європейську стриманість. Уже за кілька годин люди називали тут один одного на ім’я — на честь поверхової, але сердечної дружби. В Америці дружба була найпростіша і найлегша річ, а в Європі — найповільніша і найважча. Один континент — молодий, інший — старий. Можливо, саме тому. «Треба жити завжди так, наче прощаєшся навіки», — думав я.

Танненбаум отримав іще одну невелику роль. Він був задоволений життям і хотів купити мій «форд». Я пояснив, що маю повернути його студії.

— Кого ви граєте в наступному фільмі?

— Англійського кока на кораблі, в який влучає торпеда з німецького підводного човна.

— Він тоне? — спитав я з надією.

— Ні. Це комічний персонаж. Його рятують і він готує їжу для екіпажу німецького підводного човна.

— Він їх отруює?

— Ні. Готує для них різдвяний пудинг із родзинками. Усі братаються у відкритому морі і співають англійських і німецьких народних пісень. Крім того, вони виявляють, що в старого німецького та англійського національного гімну однакова мелодія — «Heil dir im Siegerkranz» і «God save the King». Вони усвідомлюють це під маленькою різдвяною ялинкою, прикрашеною електричним лампочками, і вирішують після закінчення війни ніколи більше не воювати одне з одним. Бо в них занадто багато спільного.

— Я бачу ваше майбутнє у найчорніших тонах. Але, мабуть, ви все ж таки не пропадете.

Я сів у поїзд із неграми-провідниками, з широкими зручними ліжками з губчастої гуми, та з вбудованими індивідуальними туалетами. Танненбаум та одна з двійнят махали мені з перону. Вперше за багато років я роздав усі свої борги, мав гроші в кишені, на три місяці продовжений дозвіл на перебування та перспективу триденної подорожі через усю Америку — біля великого вікна, за п’ятдесят кроків від вагона-ресторану.

28

— Роберт! — вигукнув Меліков. — А я вже думав, ти залишишся у Голлівуді!

— Здається, всі так думали.

Меліков кивнув. Він був дуже блідий.

— Ти занедужав? — запитав я.

— Чому? — Він розсміявся. — Правильно, ти ж допіру з Каліфорнії. Тепер тобі здаватиметься, що всі ньюйорківці щойно вийшли з лікарні.-Чому ти повернувся?

— Я — мазохіст.

— Наташа теж не думала, що ти повернешся.

— А що вона думала?

— Що тебе затягне кіноіндустрія.

Я більше не розпитував. Зустріли мене не надто радісно. Старий вестибюль здався мені ще запорошеніший та убогіший, ніж раніше. Раптом я сам перестав розуміти, чому я повернувся. Брудні вулиці, дощ.

— Треба купити пальто, — зауважив я.

— Ти знову хочеш тут жити?'— запитав Меліков.

— Так.

1 ... 275 276 277 ... 301
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"