Читати книгу - "Шантарам"

Залишившись на самоті, я дістав свого ножа і стиснув його в правій руці лезом вниз. Вдивляючись у темряву, я зосередився на калатанні свого серця, намагаючись заспокоїти його. За деякий час мені це вдалося. Я відчув, що серце почало битися рідше, і заспокоївся; у мене в голові була тільки одна думка. Вона передавалася фразою, яку промовив якось Хадербгай, і я часто згадував її: «Вчинив зло з найкращими намірами». Повторюючи подумки ці слова, я знав, що ця сутичка з Чутою і боротьба поміж угрупованнями за владу — лише повторення того, що відбувається завжди і всюди, і це завжди зло.

Салман та інші гангстери, так само, як і Чута та Сапнині зарізяки, переконували себе, що влада в їхніх маленьких імперіях зробить їх королями, що їхні силові методи роблять їх сильними. Але вони не були такими, не могли бути сильними. Я раптом ясно зрозумів це, наче розв’язав нарешті складну математичну задачу. Єдине царство, яке робить людину царем,— царство її душі. Єдина сила, що має реальний зміст,— це сила, здатна поліпшити світ. І лише такі люди, як Казим Алі Гусейн і Джоні Сигар, були справжніми царями і володіли справжньою силою.

Я почувався мов на голках і тремтів зі страху. Притиснувши вухо до дверей, я намагався почути Абдуллу або когось іншого. Страх, якого я зазнавав, не був страхом смерті. Я не боявся померти. Я боявся, що мене покалічать і я не зможу ходити або ж осліпну, або не зможу втекти, і мене схоплять. Понад усе я боявся, що мене схоплять і знову замкнуть до хурдиги. І я молився, щоб не лишитися безпорадним калікою. «Хай вже краще все станеться тут,— благав я.— Дай мені пройти через це, уціліти, збережи мене, Господи, або убий просто тут».

Звідки вони узялися, не збагну. Я не чув ні звуку. Дві тіні накинулися на мене і притиснули до дверей. Я інстинктивно викинув уперед руку з ножем, але зробив це недостатньо швидко.

— Чаку! Чаку! — крикнув один з них.— Ніж! Ніж!

Другий схопив мене за горло. Він був дуже високий і дуже сильний. В цей час його товариш намагався відняти у мене ножа. Але він був не такий високий і дужий, і це йому не вдалося. Аж із темряви раптом виринув третій, і всі разом вони заламали мені руку і вирвали ножа.

— Ґора каун гай? — запитав той, що з’явився останнім.— Що це за білий?

— Багинчудг! Малум наги,— відповів здоровило, що тримав мене за горло.— Якийсь покидьок! Не знаю.

Він зачудовано вирячив очі на іноземця, що підслуховував під дверима, та ще й із ножем.

— Каун гай тум? — майже зичливо поспитався він.— Хто ти такий?

Я не відповів. Я думав тільки про те, що повинен попередити Абдуллу. Я не міг зрозуміти, як їм вдалося так нечутно підкрастися. Чи то завіси на хвіртці були добре змащені, чи їхнє взуття було на м’якій підошві... Вони обшукували мене, а я все думав, як подати знак Абдуллі.

Я різко сіпнувся, і мій прийом спрацював. Все троє заволали на мене, і три пари рук гупнули мене об двері. Один притиснув до дверей мою ліву руку, другий праву. Поки я боровся з ними, мені вдалося тричі гримнути у двері ногою. «Він повинен був чути удари,— думав я.— Все гаразд. Я його попередив. Він здогадається».

— Каун гай тум? Хто ти такий? — і далі допитувався здоровань. Він прибрав одну руку з мого горла, і стиснувши кулака, підніс мені його під самого носа.

Я нічого не відповідав. Вони так міцно тримали мої плесна, що здавалося, ніби я в кайданках.

Здоровань ударив мене кулаком. Мені вдалося відхилити голову, і удар поцілив у щелепу. Не знаю, чи то на пальці в нього був перстень, чи, може, він бив кастетом, але я почув, як хряснула моя щелепа.

— Що ти тут робиш? Хто ти такий? — запитав він вже по-англійському.

Я мовчав, і кулак тричі врізався мені в обличчя. «Це мені знайоме,— крутилося у мене в голові.— Це мені знайоме». Я знову був у австралійській в’язниці, в карцері з його кулаками, носаками і киями. «Це мені знайоме».

Він зробив паузу, очікуючи на відповідь. Двоє його друзів, що здавалися коротунами поряд з ним, посміхнулися йому, потім мені.

— Аур,— сказав один з них.— Ще. Вріж йому.

Здоровань відступив на крок і почав неквапливо і фахово обробляти кулаками мій корпус. Мені здавалося, що все повітря виходить з мене, а разом з ним і моє життя. Він пройшовся по моєму тілу від низу до верху, потім знову заходився гамселити в обличчя. Я відчув, що поринаю в темну воду, де тонуть нокаутовані боксери. Це був кінець.

Я не ображався на них. Я сам схибив — дозволив їм підкрастися до мене, може, навіть і відкрито підійти. Як прийшов убивати, то не дрімай, а я все зіпсував. Єдине, чого я хотів,— попередити Абдуллу. Я знову штовхнув двері, але звук був не дуже гучний.

Зненацька я провалився в непроглядну пітьму, і разом зі мною провалився весь світ. Повалившись додолу, я почув галас і зрозумів, що Абдулла відчинив двері й усі ми попадали. Прозвучали два постріли, сяйнули два спалахи. Потім раптом довкруж посвітліло, і, кліпаючи залитими кров’ю очима, я побачив, що відчинилися якісь внутрішні двері й до нас біжать люди. Пролунали ще три постріли, здоровань повалився на мене, я вибрався з-під нього і побачив свого ножа, що блищав на землі за дверима.

Я схопив його якраз тоді, коли один з коротунів перелазив через мене, намагаючись вибратися назовні. Я, не замислюючись, всадив ножа йому в стегно. Він закричав, а я, рвонувшись до нього, морснув ножем йому попід очима.

Дивно, як мало треба чужої крові (як проллється її багато, буде ще краще), щоб упорснути в себе адреналін, що додає сили і гамує біль у свіжих ранах. Тремтячи від люті, я обернувся і побачив, що на Абдуллу насідають відразу двоє. На підлозі валялося декілька тіл. Постріли тріщали і гриміли по всьому будинку. Зусібіч лунали зойки і стогони. Тхнуло кров’ю, сечею і лайном. Когось