Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

ваше життя, Альбере; щоправда, воно дуже юне, та не було чистішого світанку, ніж досвіток вашого життя! Ні, Альбере, повірте мені: ви молоді, заможні, їдьте із Франції! Усе швидко забувається в цьому величезному Вавилоні, де життя бурхає, а смаки міняються мало не щодня; роки за три ви повернетеся з дружиною, якоюсь російською князівною, і ніхто не згадає, що було вчора, а вже тим паче про те, що було шістнадцять років тому.

— Дякую вам, любий мій Бошане, дякую за добрі почуття, що підказали вам цю пораду, та це неможливо. Я висловив вам моє бажання, а тепер, якщо треба, заміню слово «бажання» словом «воля». Те, що, на вашу думку випливає з Божої волі, насправді, як мені видається, випливло не з такого чистого джерела. Як на мене, мушу зізнатися, Божа воля тут ні до чого, і це тому що замість невидимого і невідчутного провісника небесних винагород і кар я знайду видиму і відчутну особу, якій я помщуся, присягаюся, за все, чого я зазнав упродовж цього місяця. Тепер, повторюю, Бошане, я хочу повернутися до людського світу, матеріального світу. І якщо ви, як ви оце кажете, і досі мій друг, то допоможіть мені знайти ту руку, що завдала такого удару.

— Гаразд! — відказав Бошан. — Як ви так хочете, щоб я спустився на землю, то я зроб­лю це; якщо ви хочете розпочати пошуки ворога, я шукатиму його разом із вами. І я знайду його, тому що моя честь вимагає цього майже так само, як і ваша.

— Тоді, Бошане, ми повинні розпочати ці пошуки негайно, цієї ж миті. Кожна хвилина зволікання здається мені вічністю; донощик ще не покараний; отож, він може сподіватися, що й не зазнає покарання; та, честю присягаюся, він дуже помиляється!

— Послухайте, Морсере...

— Бачу, Бошане, що ви знаєте щось; ви повертаєте мене до життя!

— Достеменно я нічого не знаю, Альбере, та все ж таки це кволий пломінець у пітьмі, тож якщо ми підемо на нього, він може, припровадить нас до мети.

— То кажіть уже! Я палаю від нетерпіння.

— Я розповім вам те, про що не хотів казати, як повернувся з Яніни.

— Слухаю.

— Ось що там сталося, Альбере. Я, звісно, звернувся по інформацію до першого банкіра в місті; тільки я завів річ про цю справу і навіть перш аніж устиг назвати ім’я вашого батька, він сказав:

«Я здогадуюся, що привело вас до мене».

«Як?»

«Тижнів зо два тому чи й менш у мене допитувалися про цю справу».

«Хто?»

«Один паризький банкір, мій кореспондент».

«А звати його?»

«Данґляр».

— Данґляр! — вигукнув Альбер. — А й правда, він давно вже переслідує мого бідолашного батька своєю заздрісною злобою; він вважає себе демократом, проте не може простити графові де Морсерові його перства. І цей шлюб, який бозна-чому не відбувся... авжеж!

— Розслідуйте це, Альбере, тільки не гарячкуйте передчасно, і якщо це так...

— Якщо це так, — вигукнув Альбер, — то він заплатить мені за всі мої страждання!..

— Не поривайтеся так, адже він уже немолодий чоловік.

— Я буду зважати на його вік так, як зважав він на честь моєї родини. Якщо він ворог мого батька, то чому не напав він на нього відкрито? Він злякався, що зустрінеться віч-на-віч зі справжнім чоловіком!

— Альбере, я вас не засуджую, а тільки стримую; обережніше!

— Не бійтеся; втім, ви будете супроводжувати мене, Бошане, про такі речі слід казати у присутності свідків. Сьогодні ж таки, якщо винен Данґляр, помре Данґляр, або помру я. Нехай йому дідько, Бошане, я влаштую бучний похорон моїй честі!

— Гаразд, Альбере. Вирішивши отаке, потрібно негайно втілювати своє рішення. Хочете податися до Данґляра? Гайда.

Вони найняли кабріолет. Підкотивши до Данґлярового дому, вони побачили коло брами ридван і слугу Андреа Кавальканті.

— Це добре! — похмуро сказав Альбер. — Якщо Данґляр відмовиться прийняти виклик, я вб’ю його зятя. Князь Кавальканті не може не битися!

Банкірові доповіли про їхній візит, і він, почувши Альберове ім’я і знаючи про все, що сталося напередодні, звелів сказати, що не приймає. Та було вже пізно, тому що Альбер пішов услід за слугою; почувши ту відповідь, він відчинив двері й разом із Бошаном увійшов до банкірового кабінету.

— Послухайте, мосьпане! — вигукнув Данґляр. — Хіба я вже не господар у моєму домі й не можу вітати чи не вітати гостей, коли мені хочеться? Мені здається, ви забули про це.

— Ні, шановний пане, — відтяв люто Альбер, — бувають такі обставини, коли декотрих відвідувачів не можна не приймати, якщо не хочеш набути слави боягуза, — звісно ж, цей вихід у вас є.

— Що ви хочете від мене, мосьпане?

— Я хочу, — сказав Альбер, підходячи до нього й удавши, що не помічає Кавальканті, який стояв біля коминка, — запропонувати вам зустрітися зі мною в затишній місцині, де нас ніхто не потурбує хвилин із десять; більше нічого я не прошу; і з двох осіб, що зустрінуться там, один залишиться на місці.

Данґляр пополотнів. Кавальканті поворухнувся. Альбер обернувся до нього.

— Будь ласка, — сказав він, — якщо бажаєте, пане графе, то теж приходьте, адже ви маєте на це цілковите право, ви ж бо вже член родини, і я призначаю такі побачення кожному, хто захоче прийти.

Кавальканті приголомшено зиркнув на Данґляра, і той, зібравшись на силі, підвівся і став поміж ними. Альберів наскок на Андреа викликав у нім надію, що причина цього візиту не та, яку він припустив спершу.

— Послухайте, мосьпане, — сказав він Альберові, — якщо ви шукаєте сварки з графом за те, що я волію його, а не вас, то попереджаю вас, що передам цю справу королівському прокуророві.

— Помиляєтеся, мосьпане, — похмуро посміхнувшись, відказав Альбер, — мені ваше весілля анідесь, і звернувся я до пана Кавальканті лиш тому, що мені здалося, ніби в нього з’явилося бажання встряти до нашої розмови. Втім, правда ваша, сьогодні я ладен посваритися з будь-ким, та не турбуйтеся, пане Данґляре, першість залишиться за вами.

— Мосьпане, — відказав Данґляр, пополотнівши від гніву і страху, — попереджаю вас, що я вбиваю скаженого пса, зустрівши його на моєму шляху, і не лише не вважаю себе винним, а й, навпаки, певен, що в такий спосіб роб­лю послугу суспільству. Тож якщо ви сказилися і збираєтеся вкусити мене, попереджаю вас: я вб’ю вас і не шкодуватиму за цим. Хіба винен я, що ваш батько зазнав такої ганьби?

— Авжеж, негіднику! — вигукнув Альбер. — Ти винен у цім!

Данґляр позадкував.

— Я винен? Я? — перепитав він. — Та ви з глузду зсунулися! Хіба я знаю історію Греції? Хіба це я мандрував усіма тими краями? Хіба це я порадив вашому батькові видати янінські замки, зрадити...

— Замовкніть! — процідив крізь зуби Альбер. — Може, і не ви особисто зняли цю бучу, та саме ви підступно улаштували це лихо.

— Я?

— Авжеж, ви! Звідки пішли ці чутки?

— Мені здається, у газеті це зазначалося: з Яніни, звідки ж