Читати книгу - "Волинь"

Володько дістав місце на стертому, набитому ніби січкою, заяложеному сіннику на долівці під самим вікном… І як тільки до нього торкнувся — стрімголов провалюся і знак.! Це був сон. Майже смерть. Провалля, царство демонів, небуття.

І коли його хтось штуркнув ніском отпорка під ребро, він нагло прокинувся. На диво це був, без сумніву, ранок, день другий, ще якийсь один небувалий шматок часу. На коридорі розпачливо дзвенів дзвінок, до вікна лилось справжнє ранішнє сонце, на протилежній замацаній долонями стіні чітко зарисовувались квадрати ґрат. Володько деяку мить не міг отямитись… Де він? Де він? Де він? Ага! Є! Он біля дверей параша, і над нею за чергою стоять цибаті, голі, волохаті ноги. А який це день? Субота? Боже мій! Тож завтра Зелені свята і… Наталчине весілля… Він ще раз на хвилинку закрив очі…

Але лишень на хвилинку… Над ним і біля нього дуже наглий обов'язок безвладної замкненої людини ва самому дні існування. Він мусить швидко зриватися, згортати свого сінника, митися, виносити парашу, бігти за тим, за іншим, мовчати і не думати…

Але ж як не думати? Він зараз весь переповнений найдошкульнішими враженнями свого життя, він увійшов у одно ще незнане буття на цій землі, за яким, можливо, починається безлюддя. Он той щуплий, сухорлявий, рудий зі золотим зубом — звичайний кишеньковий злодій з Лодзі. Верткий, рухливий, неспокійний… Дитина вулиці і підсвіту. Йому не можна ні довіритись, ні повірити, ні сполягтись. Він може тебе вкусити кожної хвилини у кожне місце. Він бреше, він хвалиться, він залякує, він бере підступом. Ніяка мораль його не обов'язує. З ним мусиш бути обережний, мов з гієною… Ім'я йому Слюсарський, і він тут головує — староста келії і коридорний писар.

Той он, що вилив на Володька воду — «пан Будний», або «Баня», опинився тут за згвалтування нелітньої дівчини, за що мусить тут перебути шість років… Куций і череватий з рудуватою, твердою мефістофельською мичкою на бороді. Єхидний, підлесливий, трійливий… Легкодух і тиран одночасно… Ворог всіх добрих чеснот, що завжди носиться з молитовником.

Той блідий із зарослою бородою — колишній царський старшина… Твердої волі і добрих намірів і оскаржений за вбивство власного батька на тлі любовної трагедії з власною жінкою. Одинадцять місяців чекає на закінчення слідства і всіх докруги запевняє, що він лиш жертва неймовірного збігу обставин.

А між ними і той, що подав Володькові шматок хліба. Молодий, натхненний, з ясними блискучими, синіми очима і сидить він, загальнознано, «за Україну»… Поповнення найбільшого злочину доби… Поборюваного писаними, а ще більше не писаними законами і надзаконами молодого ладу двох держав, побудованого після останньої великої війни. Він тут вперто мовчав. Така глумлива неспівзвучність душ і сердець, що годі знайти для цього потрібне слово. Але з Володьком він міг говорити, а що він був поет серця, він намагався сказати більше, ніж міг сказати, бо висловити цей згусток надмірної його правди було для нього найвищою вимогою.

— Знаєте, що таке Україна? — питав він з тихим пафосом, і очі його горіли тим огником святості, що його можна бачити лишень у натхненно віруючих. — Це наш закон… Мораль… Приречення. Це не тільки те, що бачимо, а також те, що не бачимо… Запізнене вийшло з минулого і йде неухильно назустріч, як день, як ніч, як смерть, як народження. З глибинності життя, від серця планети, з кожного нас… З частинок нашого щоденного думання, з болів наших, нервів і кожного тільця крові… Покоління, історія, могили, кохані люди, народження і кості в землі… Ія вам, ще такому молодому, хочу сказати: України до цього часу ще не було… Вона щойно тепер на наших очах родиться… Воістину, вона щойно родиться.

Вони, звичайно, ходили поруч по камері зі заложеними назад руками кілька кроків вперед, кілька кроків назад, як це роблять часто замкнуті до клітки звірі, і їм здавалося, що саме вони є учасниками такого народження. І ніхто не звертав на них уваги тут у цьому маленькому просторі, але здавалося, що їх бачили з багатьох високих місць ген там у просторах поза гратами.

— Ви, — казав той поет, — йшли «туди»… Не шукайте її виключно там. Шукайте її також в Нью-Йорку, Лондоні, Харбіні. Вона в цілому світі, у всій планеті… Хіба ви цього не чуєте?

Володькові хотілось іноді залягати, за що саме конкретно його післали сюди, але відчував, що таке питання зайве. Навіть Слюсарський, навіть Баня знали його параграф, і всім їм тут здавалося, що це один з найбільших й найнебезпечніших злочинців світу, їх карають і тут і там, і завжди за те саме. Бо вони родилися не так і не там, як це подобається багатьом іншим.

Трохи згодом Володько довідався, що тих «за Україну» у цьому повітовому ув'язненні багато більше. Він знайомився з ними по всіх камерах і пізнавав їх серед людських відпадків на перший погляд ока. Вони були всі різні, але в чомусь також подібні. Завжди незалежні, не пов'язані з цим місцем, з думками у якомусь, для них знаному, просторі майбутнього.

І особливо цікавила Володька камера число 12, а згодом також 11. Там «закордонні», їх пригонили цілими юрбами майже щодня. Однаково всі босі, завжди обідрані, так ніби вони верталися з якоїсь довгої подорожі по недоступних диких країнах. «І чого вони йдуть сюди?» — питав себе Володько, маючи на увазі свою останню мандрівку «туди». Він намагався їх пізнати і почути їх думку. Але всі вони були німі і не тільки замкнуті на замки камер, але також самі в собі. Кожний з них був силою вирваний зі землі предків, і його тисячолітнє коріння кривавилось тяжкими згустками болю… Кілька разів то там, то сям зустрічав свого знайомого Платона Дуба (хто його знає, яке його справжнє прізвище), з вітався з ним, намагався розмовитись, але той, так само як і інші, виглядав понуро і не прозраджував наміру наближення. Володько приносив йому кусники хліба, які він почав діставати через сестру Василину, з дому, той приймав хліб раз мовчазно без подяки, другий раз подякував, за третім разом посміхнувся… Ще іншим разом промовив кілька слів. Володько не був настирливим… Зустрічалися в робітні кошиків, десь випадково на коридорі, на дворі під час прохідок… І одного разу Дуб запитав:

— Ви, напевно, тутешній?

— Так, — відповів Володько.

— Ви йшли до большевиків? — питав той далі.

— Не до большевиків… На Україну.

— То,