Читати книгу - "Українське письменство"

Прибуде знову їх кохання, Знов буде подруга й сестра. Один там був: у його груди Плачем сповнялися тяжким. І думав він: «Вона прибуде, Але мені нічим не буде, Як не була раніш нічим». Та він не плакав, хоч блищала Сльоза невдержана з-під вій, Бо… чим вона для нього стала, Вона зовсім того не знала, А він не смів сказати їй!

Дивна річ! Як не дається Самійленкові ця манера, що була, — в міру темпераменту й хисту, — доступна не тільки Олесеві або Рильському, але й другорядним нашим поетам. Не кажу про загальну розтягненість вірша, про насиченість його чужорідними елементами. (Справді, для чого лірикові ці описові «епічні» подробиці: «Всього найкращого бажали»? для чого ці власні мотивування і вгадування чужих мотивів: «Навіщо? швидко час стрівання»…) Я хочу звернути увагу на одно: хто цей він у натовпі подруг і братів, автор чи хтось інший, Володимир Самійленко чи просто тип несміливого коханця? Я не знаю. Авторового зворушення я не бачу ніде. Переді мною думки і почуття в їх «общем виде». Навіть більше. В тій поезії, яка дала назву його збірці поезії, — в октавах «Україні», де Самійленко говорить, безперечно, від себе і про себе, де він сповідається, голос його не тремтить, не модулює, почуття формулюються чітко, періоди течуть рівно: ніякий «ліричний непорядок» не порушує їх стрункої логічної нанизаності.

Звідси цілком зрозуміло, що, знаючи за собою цю блідість в безпосередньому виливі почувань, цю млявість ліричного руху, Самійленко свідомо шукає епіграматичного стилю, милуючись у короткому влучному слові та знаходячи опертя в канонічних формах. Поет рефлексивний, він любить сентенцію і епіграму (в ширшому розумінні слова):

Хай тільки кожен обробить своє невеличкеє поле, І зацвіте вся земля цвітом хорошим, рясним. Кожний працює нехай хоч для рідного тільки народу, І всі народи землі будуть щасливі тоді.

От властивий його тон і манера!.. Дидактична струя найлегше одстоювалася в його простих, неоздоблених і чітких рядках. І тому можна тільки шкодувати, що він, такий пасивний, не продовжував своїх «Дум буття», розпочатих друком у ЛНВ за 1917 р. «Думи буття» — це краще, що дав Самійленко в цьому дусі. В гірших випадках траплялося інше: невелика криничка ліризму вичерпувалася цілком, і тоді збідніла емоція перетворювала його вірші — найчастіше це були т. зв. «вірші на випадок» — в римовану прозу: офіціозні кантати, марші, присягальні та привітальні тексти. Такі: «Поки душею я не втонув іще», «Привіт тобі, зелена Буковино», «Пам’яті Глібова», «Наша славна Україна», «Вінок Шевченкові».

Ця порівнююча блідість самійленківської поезії признань та інтимної сповіді, проте, надолужується у нього своєрідністю його сатири, майстерністю і дотепом його ямбів та сатиричних куплетів.

«Звичайно від лірика чекають особистих признань та інтимної сповіді музично схвильованої душі. Але ліричний рух ще не робить із цих признань пісні… Лірик новочасний здебільшого розповідає про пережите та намріяне, — лірика перетворюється на монолог…» А в цьому монолозі — треба додати — на нас діє не так безпосередність відгуку, як слово розповідника і його сила переконання. Виписані слова можна пристосувати до Самійленка цілком, без жодних ґрунтовних застережень. В галузі т. зв. «чистої» лірики, лишаючи пальму першості багатьом поетам, він і досі зостається неперейденим майстром у ямбічному жанрі. Вся його міць, як поета, полягає саме в цій поетичній галузі, де, по слову одного російського теоретика, найповніше виявляється «речевая стихия».

Навели Самійленка на цю його поетичну спеціальність, мабуть, російські поети. М. Богданович у своїй статті, друкованій колись в «Украинской жизни» (1916, VII—VIII), вирізняє з-поміж них Лєрмонтова (розуміється, як автора «Думы», «Кинжала», «Не верь себе» і «Последнего новоселья»), добачаючи його вплив на «гражданских стихотворениях Самийленка». На доказ своєї думки М. Богданович наводить самійленківські міркування: