Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Лише не відмовчуйтеся, Фергюсоне. Ми мусимо обговорити ваші плани на семестр. Ми підходимо до питання, яке я маю намір вам поставити. Чи змінили ви свою думку щодо членства в одному з творчих об’єднань?

Ні, чесно.

Знаєте, це добра програма. Одна з кращих серед наявних.

Певен, що маєте рацію. Просто я відчуваю, що мені краще творити самостійно.

Розумію ваші сумніви, але все ж гадаю, це допомогло б вам. До того ж, це пов’язано з Принстоном, ви ж член Принстонської громади. Чому, наприклад, ви не надіслали жодного з ваших творів до «Літературного огляду» в Насау?

Не знаю. Мені не спадало на думку.

Ви маєте щось проти Принстона?

Ні, аж ніяк. Мені подобається тут.

І жодних задніх думок?

Жодних. Я почуваюся щасливим.

Вони з Нейглом продовжили розмову, під час якої спланували Фергюсонів навчальний план на осінній семестр, а Говард у спальні гуртожитку читав «Багряний зошит», про який Фергюсон тижнем раніше оголосив Д. М. Ось іще один труп випав з мого загидженого мозку, даючи Говардові рукопис, проте Говард уже звик до творчих мук і самокопань Фергюсона і не звернув на це уваги, маючи певність у силі власного інтелекту та формулюванні власних незалежних висновків і до того часу, коли Фергюсон увійшов до кімнати після консультації з Нейглом, Говард уже прочитав книжку.

Арчі, сказав він. Ти колись читав Вітгенштайна?

Ще ні. Він у моєму списку ще ні.

Гаразд. Чи, радше, поміркуй над цим, mein Herr.

Говард узяв книжку синього кольору з прізвищем Вітгенштайна на обкладинці, відкрив її на потрібній йому сторінці і вголос прочитав Фергюсонові: Це також означає обговорювати щось на кшталт «життя на сторінках книжки».

Справедливо, як справедливо, подумав Фергюсон. Відтак, виструнчившись і по-військовому віддавши честь, він додав:

Дякую, Людвігу!

Ти розумієш, до чого я хилю?

Не зовсім.

«Багряний зошит». Я закінчив читати його хвилин десять тому.

«Як я провів літні канікули». Пригадуєш оті теми, на які ми писали в дитинстві? Так от, ось так я провів літні канікули. Живучи на сторінках цього страхіття… цього книжкового монстра.

Ти ж знаєш, як мені подобається Муліген, правда? А ця річ глибша і краща, і більш оригінальна. Це прорив. Я прошу Бога, аби ти доручив мені зробити обкладинку для неї.

Чому ти гадаєш, що Біллі схоче видати її?

Не будь ідіотом. Звичайно, схоче її видати. Біллі відкрив тебе, і він вважає тебе за генія, свого новонародженого ясноокого генія, і куди б ти не пішов, він піде за тобою.

Тепер скажи-но мені, – мовив Фергюсон, з якого почала випирати усмішка. – Я щойно вислухав критику «Мулігена» від Нейгла. І добре, і недобре. Школярство, але кумедне. Написане божевільним, якого слід тримати в гамівній сорочці. Крок уперед, однак попереду ще довгий шлях. Я погодився з ним.

Тобі не слід прислухатися до Нейгла, Арчі. Він чудовий професор – у царині грецької. Ми обидва любимо його, але він некомпетентний, аби судити твою роботу. Він застряг десь позаду, а ти – це те, що має відбутися наступним. Можливо, не завтра, але гарантовано післязавтра.

Так почався Фергюсонів другий навчальний рік у раю каролінських білок, з підбадьорливої промови його співмешканця, Говарда Смола, котрий став тепер для нього таким же близьким, якими були Ной і Джим, невіддільна частина того, що утримувало його на плаву, і якою б завищеною не була Говардова оцінка його роботи, він мав рацію в тому, що Біллі схоче видати Фергюсонову нову книжку; а оскільки Джоанна була на восьмому місяці вагітності і от-от мала родити, то Біллі сам друкував воскові відбитки, виконував усю роботу; отже, за тиждень до появи крихітки Моллі Бест на світ дев’ятого листопада друга Фергюсонова книжка була в друці.

Це був рік, кращий від першого, у ньому було менше тривог і внутрішніх переживань, більше стійкого відчуття належності до місця, де хоче бачити тебе фортуна, рік англосаксонських поем, Чосера та розкішних, алітеративних віршів сера Томаса Вайєта (…і я за нею слідом /… задихаюсь…), рік протестів проти В’єтнамської війни та приєднання до демонстрацій проти компанії Dow Chemical на Інженерному подвір’ї разом із Говардом та іншими його друзями з Клубу Вудро Вільсона, які засуджували виробника напалму, рік вселення в його щедро вмебльовану нью-йоркську квартиру для вихідних, рік зміцнення дружніх стосунків з Біллі, Джоанною, Бондом та Бо Джейнардом, рік появи Фергюсона у ролі статиста в першому фільмі Ноя, семихвилинному ролику під назвою «Манхеттен по секрету», у якому Фергюсон був знятий за своїм столиком на фоні задрипаної стойки, за читанням Спінози французькою мовою, рік роботи над книжкою «Душі неживих істот», що складалася з тринадцяти роздумувань про предмети в його помешканні; він закінчив книжку в кінці травня. Того ж року його дід помер дивною й ганебною смертю, про що ніхто в родині не бажав розмовляти; то був кульмінаційний момент гри в рулетку тривалістю в тиждень у Лас-Вегасі, в якій покійний програв понад дев’яносто тисяч доларів, а потім зазнав серцевого нападу під час акту кохання (чи спроб кохатися) з двома двадцятирічними шльондрами у своїй кімнаті. Протягом сімнадцяти місяців з дня смерті дружини Бенджі Адлер проциндрив понад триста п’ятдесят тисяч доларів і був похований як звичайний жебрак єврейським ритуальним товариством, очолюваним Спілкою трудящих, організацією, членом якої він став у 1936 році, ще в ті часи, коли він читав романи Джека Лондона і ще вважав себе соціалістом.

Була ще Селія, першою й останньою була Селія, адже це був рік, коли Фергюсон закохався, і найбільшою проблемою в зв’язку з цим було те, що саме його мати побачила в ній те, що побачив він. Роза назвала її грандіозною дівчиною, але всі інші були збентежені. Ной назвав її неотесаною дівулею з Вестчестера, жіночою версією її страхітливого брата, проте з темнішою шкірою та привабливим обличчям, Бaрнардською ботанічкою, котра проведе все життя в білім лабораторнім халаті, за дослідами над щурами. На думку Джима, вона симпатична і ще цілком не сформована. Говард захоплювався її розумом, та вона видавалась йому надто консервативною для Фергюсона – буржуазна добропорядність, що ніколи не зрозуміє, як мало йому діла до того, чим переймаються інші. Емі запитала одним лише словом: Навіщо? Лютер назвав її незакінченою роботою, а Біллі мовив: Арчі, що ти робиш?

Чи знав він, що робить? Гадав, що знає. Він так подумав, коли Селія поклала доларову банкноту перед старим у маркеті Horn&Hardart’s. Він так подумав, коли вона наполягла на відмові від