Читати книгу - "Шантарам"

Почувши те, ведмідь обернув голову, і перед нами з’явився живий бог Ганеш, що дивився на нас намальованими очима. Всі, хто це бачив, зокрема і я, перелякано закліпали очима. Діти відскочили назад і поховалися за спинами батьків.

— Бгаґва-а-ан...— протягнув Джітендра.

— Авжеж,— погодився Джоні Сигар.— Що скажеш, Ліне?

— Не дай, Боже, побачити таке на похмілля...— відгукнувся я.

Ганеш тим часом задер голову і загарчав грубим басом. Я схаменувся і сказав:

— То чого ми стоїмо... гайда!

У супроводі групи підтримки ми викотили візок на транспортну магістраль. Минувши Центр світової торгівлі й виїхавши на бульвар, що провадить до Бек-бей, ми нерішуче заспівали. Хода наша поступово швидшала, співали ми дедалі гучніше. Багато хто, мабуть, забувся, що перед ними контрабандний ведмідь, і люди співали так само побожно, як і тиждень тому під час Ганеш Чатуртхи.

І враз мені здалося дивним, що не видно безпритульних псів. Я пам’ятав, як вони шаліли, коли ведмідь уперше прийшов у нетрища. Я поділився своїм подивом з Джоні.

— Арей, кута нагин,— сказав я.— Дивно, ніяких собак.

Джоні, Нараян, Алі й ще дехто тривожно зиркнули на мене. І зрозуміло, не минуло і хвилини, як з темноти ліворуч від нас долинуло пронизливе виття. На дорогу вибіг собака і, люто гавкаючи, побіг до нас. То була худа шолудива дворняжка завбільшки зі щура, та горлянка її була така потужна, що заглушила своїм гавкотом усі співи. За декілька секунд декілька її приятелів приєдналися до неї, а потім ще і ще. Зліва і справа поодинці й групами зі страшенним виском, виттям і гарчанням вискакували пси. З острахом зиркаючи на їхні клацаючі щелепи, ми почали співати голосніше, щоб заглушити це неподобство.

На підході до Бек-бей ми поминули майданчик, де проводили репетицію музики в яскраво-червоній з жовтим уніформі й у циліндрах з пір’яними плюмажами. Вони сприйняли нашу процесію як зручну нагоду потренуватися у виконанні музики на марші, прилаштувалися за нами і натхненно, хоча і не дуже милозвучно, почали виконувати якийсь релігійний гімн. Зусібіч до нас почали збігатися дітлахи і дорослі, бо наша скромна контрабандна операція обернулася урочистою релігійною процесією. До музик приєдналися з сотню співаків, тож гімн той стало чути у всіх усюдах.

Звісно ж, усі ті співи в поєднанні з собачим гавкотом не могли залишити Кано байдужим. Він почав соватися і вертіти головою. Ми якраз проходили повз поліційний патруль, і я побачив, що поліціянти аж роти пороззявляли, а їхні голови синхронно повертаються услід нашій процесії, мов шереги карнавальних манекенів з блазенськими фізіономіями.

Нарешті наш галасливий натовп наблизився до Нариман-Пойнт, і було вже видно вежу готелю «Оберой». Відчуваючи, що ми ніколи не позбудемося весільного оркестру, я підійшов до їхнього диригента і, тицьнути йому декілька купюр, попросив звернути праворуч, по Марин-драйв. Він так і зробив, попрямувавши яскраво освітленою набережною. Музиканти, очевидно, підбадьорені своїм успішним виступом, бахнули попурі з танцювальних хітів. Майже весь натовп, пританцьовуючи, поплуганився за оркестром. Собаки, яких ми виманили дуже далеко за межі їхньої звичної зони проживання, теж відстали від нас, розчинившись у тіні, з якої раніше матеріалізувалися.

А ми знай котили візка до того місця на березі, де на нас чекала вантажівка. Зненацька поблизу прозвучав автомобільний гудок. Я вирішив, що це поліція, і серце у мене тьохнуло. Поволі обернувшись у той бік, я побачив авто і поряд з ним Абдуллу, Салмана, Санджая і Фаріда. Вони стояли на великому брукованому майданчику для паркування авт.

— Джоні, ви дістанетеся до вантажівки без мене? — запитав я.

— Звісно, Ліне. Тим паче що ми вже майже прийшли. Он вона стоїть.

— О’кей, тоді я залишуся тут. Побачимося завтра. Розповіси мені, як все закінчилося. І не забудь про оголошення для мене, гаразд?

— Не бійся, не забуду,— засміявся Джоні.

Я перейшов дорогу до своїх друзів-гангстерів. Вони якраз доїдали вечерю, куплену в одному з фургонів на набережній. Коли я вже підходив до них, Фарід змів долонею тарілки і серветки з даху автомобіля додолу. Як і всяка екологічно стурбована людина з заходу, я відчув укол сумління, але подумав собі, що все це підберуть сміттярі, у яких без цього сміття не буде ні роботи, ні заробітку.

— Якого рожна ти затесався в це шоу? — запитав Санджай, коли я обмінявся вітаннями з усіма.

— Довго розповідати,— усміхнувся я.

— Ганеш у вас просто страхіття якесь,— провадив він.— Ніколи не бачив нічого подібного. Зовсім як живий, нехай йому! Мені здалося навіть, що він ворушиться. Просто навколішки хотілося бухнутися, чесне слово. Доведеться покадити йому, як прийду додому.

— Правда, Ліне, що це все означає, яар? — підтримав його Салман.

— Ну-у...— протягнув я у відчаї, розуміючи, що марно намагатися дати зрозуміле пояснення.— Нам треба було переправити контрабандою ведмедя з нетрищ, тому що у копів ордер на його арешт. Вони хочуть посадити його у в’язницю.

— Що переправити контрабандою? — ввічливо перепитав Фарід.

— Ведмедя.

— Ведмедя? З чого?

— Та ні з чого. Живого ведмедя, який уміє танцювати.

— Ну, знаєш, Ліне,— у захваті протягнув Санджай, колупаючи сірником в зубах,— не підозрював, що ти розважаєшся таким дивним чином!

— Слухай, а це, випадково, не мій ведмідь? — зацікавився Абдулла.

— Твій, твій, і не випадково. Якщо розібратися, це ти у всьому винен.

— Що означає «мій ведмідь»? — вимогливо запитав Салман у Абдулли.

— Ну, я його найняв для Ліна і послав йому, давно вже...

— Навіщо?

— Щоб було з ким обніматися,— відповів Абдулла зі сміхом.

— Краще не починай,— попередив я Абдуллу, стиснувши губи і роблячи страшні очі.

— Послухайте, а ви часом не плутаєте ведмедів із жінками? — запитав Санджай.

— Ого! — вигукнув Салман, дивлячись у бік автомагістралі.— Файсал з Назіром. І дуже поспішають. Схоже, якась проблема.

Поряд з нами зупинився ще один «Амбасадор», а за мить і ще один, і за кілька секунд інший. З першого вискочили Файсал і Амір, з другого Назір з Ендрю Ферейрою. Ще один чоловік виліз із першого авта й зупинився, видивляючись щось у тому напрямку, звідки вони прибули. Я впізнав правильний профіль Махмуда Мелбафа. У машині Назіра залишився кремезний гангстер Раджив, поряд з ним сидів Тарик.

— Вони вже тут! — збуджено кинув Файсал, підійшовши до нас.— Ми думали, що вони будуть тільки завтра, а вони вже з’явилися. Вони