Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Морсер уже трохи встиг оговтатися після першого удару й опанував себе.

— Панове пери, — відказав він, — що означає час, як треба відбити напад невідомого ворога, що підступно завдає удару у спину; негайно, блискавичним ударом повинен я відповісти на цей випад, що на мить засліпив мене; о, чом, замість словесних виправдань, не можу я пролляти мою кров, аби довести моїм колегам, що я гідний перебувати у їхніх лавах!

Ті слова справили на всіх добре враження.

— Тож я прошу, — казав Морсер, — щоб розслідування здійснили якомога швидше, і надам Палаті всі необхідні документи.

— Який день ви призначаєте для цього? — запитав голова.

— Від сьогодні я віддаю себе у цілковите розпорядження Палати, — відказав граф.

Голова подзвонив.

— Чи бажає Палата, щоб розслідування відбулося сьогодні ж таки?

— Так, — одностайно відповіло зібрання.

Обрали комісію із дванадцяти осіб для розгляду паперів, які надасть Морсер. Перше засідання тієї комісії призначили на восьму годину вечора, у приміщенні Палати. Якщо необхідно буде перевести декілька засідань, то вони мають відбуватися там само й о тій-таки порі.

Коли ухвалили ту постанову, Морсер попросив дозволу піти: йому потрібно було зібрати документи, що їх він давно вже приготував із притаманною йому хитрістю й підступністю, тому що він завжди передбачав можливість такої катастрофи.

Оце все й розповів Альберові Бошан.

Альбер слухав його, здригаючись то від гніву, то від сорому; він не зважувався надіятися, тому що після Бошанової мандрівки до Яніни знав, що батько його винен, і не розумів, як міг би він довести свою невинність.

— А далі що? — запитав він, коли Бошан замовк.

— Далі? — перепитав Бошан.

— Авжеж.

— Друже мій, це слово завдає на мене страшний обов’язок. Ви неодмінно хочете знати, що далі було?

— Я повинен знати, тож нехай уже ліпше від вас я дізнаюся про це, ніж від когось іншого.

— Тоді, — сказав Бошан, — зберіть у кулак усеньку вашу мужність, Альбере; ніколи ще не була вона вам так необхідна.

Альбер провів долонею по чолі, наче випробовуючи свої сили, як ото людина, що збирається боронити своє життя й перевіряє міцність свого панцира та згинає клинок шпаги.

Він відчув, що сильний, тому що брав за снагу своє гарячкове збудження.

— Кажіть, — звелів він.

— Настав вечір, — провадив Бошан. — Увесь Париж чекав, затамувавши дух. Багато хто казав, що вашому батькові варто тільки з’явитися, і звинувачення саме відпаде; інші казали, що ваш батько зовсім не з’явиться; були й такі, що казали, ніби бачили, як він відбув до Брюсселя, а дехто навіть питав у поліції, чи правда, що він оформив паспорт. Мушу зізнатися, я зробив усе можливе, щоб умовити одного з членів комісії, молодого пера, провести мене до зали засідань. Він заїхав по мене о сьомій годині й, перш аніж бодай хтось з’явився, передав мене кур’єрові, що замкнув мене в якійсь ложі. Я сидів за колоною, у цілковитій темряві; я міг сподіватися, що побачу й почую до останнього слова ту жахливу сцену, що мала статися того вечора.

Точнісінько о восьмій зібралися всі.

Пан де Морсер увійшов з останнім ударом дзиґаря. У руках у нього були якісь папери, і він здавався спокійнісіньким; усупереч своєму звичаю, тримався він просто, убраний був статечно і вишукано і, за звичкою старих вояк, застебнутий на всі ґудзики.

Його поява справила дуже добре враження: члени комісії налаштовані були без будь-якої недоброзичливості, і дехто з-поміж них підійшов до графа й потиснув йому долоню.

Альбер відчував, що всі ті подробиці роздирають йому серце, та заразом до тих його страждань долучалося трохи і вдячності: йому хотілося обняти людей, що виявили повагу до його батька, коли він зазнавав такого тяжкого випробування.

Цієї миті увійшов кур’єр і подав голові листа.

«Слово належить вам, пане де Морсере», — сказав голова, відкриваючи листа.

— Граф розпочав свою захисну промову, і, запевняю вас, Альбере, — провадив Бошан, — вона була надзвичайно проречиста і вправна. Він показав документи, які засвідчували, що янінський візир до останньої хвилини цілком довіряв йому і доручив йому провадити із самісіньким султаном перемовини, від яких залежали його життя і смерть. Він показав перстень, владний знак, яким Алі-паша зазвичай запечатував свої листи і якого він дав графові, щоб той після повернення міг пройти до нього о будь-якій порі дня і ночі, навіть до самого гарему. Як на лихо, сказав він, перемовини не мали успіху, і коли він повернувся, щоб захистити свого добродійника, той був уже мертвий. Проте, — зазначив граф, — перед смертю Алі-паша, така велика була його довіра, доручив йому свою улюблену дружину і доньку.

Альбер здригнувся від тих слів, адже, поки Бошан ото розповідав, у пам’яті його спливла розповідь Гайде, і він згадував усе, що розповідала прекрасна грекиня про те доручення, про того персня і про те, як її продали і загарбали у рабство.

— І яке враження справила графова розповідь? — тривожно запитав Альбер.

— Зізнаюся, вона зворушила мене, та й комісію теж, — відказав Бошан.

— Тим часом голова почав недбало переглядати листа, якого допіру передали йому, проте від перших рядків він привернув його увагу; він прочитав його ще раз і зупинив погляд на Морсерові.

«Пане графе, — сказав він, — ви щойно сказали нам, що янінський візир доручив вашій опіці свою дружину і доньку?»

«Так, шановний пане, — сказав Морсер, — та і тут, і скрізь, мене спіткало лихо. Коли я повернувся, Василікі та її донька Гайде вже зникли».

«Ви знали їх?»

«Завдяки моїй близькості до паші і його безмежній довірі до мене я не раз їх бачив».

«Чи знаєте ви, що з ними сталося?»

«Так, шановний пане. Я чув, що вони не витерпіли горя, може, і бідності. Я був тоді небагатий, життя моє весь час було у небезпеці, тож я, на превеликий мій жаль, не зміг їх розшукати».

Голова спохмурнів.

«Панове, — сказав він, — ви чули, що сказав граф де Морсер. Пане графе, чи можете ви на підтвердження ваших слів послатися на якихось свідків?»

«На жаль, ні, — сказав граф, — усі ті, що оточували візира і були при його дворі, або повмирали, або розсіялися по всіх усюдах; наскільки я знаю, я єдиний з-поміж моїх співвітчизників пережив ту страшенну війну; у мене є тільки листи Алі-Тебеліна, і я надав вам їх; у мене є тільки перстень, знак його волі, ось він; що є найпереконливіший доказ, а саме те, що після анонімного наклепу не з’явилося жодного свідчення, яке можна було б протиставити моєму слову чесної людини і, врешті, моя незаплямована військова кар’єра».

Зібрання схвально загомоніло; якби тієї миті, Альбере, не сталося нічого несподіваного, то честь вашого батька була б порятована.

Залишалося тільки проголосувати, та тут зняв річ голова.

«Панове, — сказав він, — і ви, пане графе, були б раді, сподіваюся, вислухати дуже важливого, як він запевняє, свідка, який сам