Читати книгу - "Дума про Хведьків Рубіж"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ой калино ти сестрице…
«Вирватись! Вирватись! Душно мені! ЗАДИХАЮСЬ Я!!! Пустіть…»
— Ради Христа! — верещить якась молодиця.
— Заткни пащу, сволото! — карачей на коні розмахується. — Поміг тобі твій нечестивий бог?
«Христом Богом… пустіть…бо душно…бо вмру…»
— Максиме!
«Сестра!
Сестра!
Сестра!»
— Ольго! О-о-л-ль-г-о-о-о!!!
Юрба збільшилась у сто тисяч раз. Давить незнайомцю на груди.
— Ольго!
Юрба кидається на крик. Створюється страшна колотнеча. Двоє карачеїв падають разом із конями в натовп.
Крики, ґвалт, стогін.
Здавалось, на смерть задавили п’ятьох чи десятьох.
— Ольго! Душно! Душно мені! ПУСТИ МЕНЕ, ОЛЬГО!
Христом Богом…
ІХ
Сірко був уже старий.
Та може, і не старий, але його покриті сідиною виски відгонили старістю, вицвілі його очиці відгонили старістю, зібрані у три складки зморшки на чолі його відгонили старістю, і таки був кошовий старим, хай навіть десь там далеко у душі, бо чим більше спогадів, тим старіша людина і душа.
Він виходив сюди на радне коло вже далеко не вперше, та ж кожен раз, крокуючи невпевненим своїм кроком, Сірко підіймав вантаж, чималий вантаж споминів своєї душі, і поволі відшукував таки між них один-єдиний, важливий саме у цю мить, як нав’язлива думка чи нікому не потрібний віщий сон.
Прости Господи, що вірю в віщі сни.
Проступали обриси радного кола місяця червня 1658 року неквапом, як і сам отаман, що йшов сюди на майданчик, своїми важкими чобітьми здіймаючи пил із землі.
«Нехай заговорить, сучий син!»
«Що я їм скажу?»
Сірко ні разу не знав, що сказати.
Він говорив дурничку, кожен раз сам відчував, що говорив дурничку, сам картав себе за те, бо хотілось повісти щось дуже важливе. Ось про це, наприклад, заполонене ордами кочівників Дике Поле.
— Будьте здорові, товариство-звитязтво! Сьогодні я маю сказати шановному зібранню дещо дуже важливе…
Пролунало відразу декілька вибухів.
Гехнуло з боку порохового складу, зірвало там стріху, зайнялись курені Черниша, Лежибоки та Лісовика. Стукало десь — чи то, може, хто п’яний рвався з палаючого куреня на вулицю, ліз через вікна, а мо, то гупотіло серце Махмедове, якщо воно ще вміло гупотіти, і якщо було те серце.
Махмед поспішив — перший постріл із пістоля Вернигори пролунав, коли мусульманин підходив швидкими дрібними кроками до спантеличеного Сірка. Куля ляснула кошового по щоці — той упав. Стріляти більше не довелося. Безрідний угледів юрбу вкруг отамана і витягнув кривий татарський ніж.
Надходив швидко.
Пробирався крізь ту юрбу, був уже зовсім-зовсім близько, і раптом почув відчайдушний скрик:
— Максиме!
«Ольга…»
Махмед розвертається — навкруги та ж вервиця ясиру, йому ввижається вервиця ясиру і руки, які його держать, десятки рук. Він виривається, б’є когось в обличчя, штовхає когось.
— Душно, Ольго!
Юрба густішає, рветься квітчаста сорочка на плечі, хтось хапає Безрідного за хустку на шиї, хтось наче б’є.
— Пусти!
Ніж когось поранив, зарізав. Чуються скрики.
— Душно! Пусти! Умру!
Ніж висковзує з рук, обличчя лягає на пісок. Руки в’яжуть.
— Пусти мене, Ольго!
* * *
Максим очунявся в темниці. Боліла голова і правий бік. Козак не міг зібрати докупи спогади. «Що сталося, де я? Хто се навпроти?»
Навпроти — Іван Сірко.
— Хто така Ольга? — питає він.
Максим крутнув головою. Вона розболілась іще дужче.
— Яка в дідька Ольга? — говорив на татарськім. — Що ти мелеш?
— Ти звав якусь Ольгу, яничаре.
— Я не яничар. Дай води.
— Подайте…
Принесли кухлик. Максим нахилився ковтнути. Сплюнув — то була горілка.
— Пий, стане легше.
— Не п’ю.
— Мусульманин?
— Мусульманин. Чого пристав?
— Як звати тебе?
— Махмед.
— А насправді?
— Махмед — не почув хіба?
— Хто прислав?
— Світлійший хан кримський Махмед-Гірей. Сам не здогадався?
— Та чого ж, здогадався. Їсти хочеш?
— З лап собаки не їм.
— Гордий?
— Який є.
Сірко підтягнув до себе кухлик. Випив до дна.
— Що дасть моя смерть? — спитав.
Максим розім’яв кисть, одну, тоді другу. Помацав рану на лівій.
— Ізбавленіє.
Сірко довго мовчав.
— Од чого, мусульманине? — підвівся. — Умер я, — що далі? Та хай би й зовсім не було мене ніколи — що це змінить?
— Тобі краще знати, шо це змінить, — Максим говорив уже українською. — Знедолений великий народ…
— Я не знедолений! — Сірко не дочув закінчення фрази — Не знедолений! Ще нічого не вирішено! Ще можна відновити Переяслав, давню славу. Ми обрали правильний шлях…
— Хто тобі сказав, кошовий, шо ти обрав правильний шлях? Правильних шляхів немає, це вигадка. Правильний шлях один — до дідька в пекло. Шлях або є, або його немає — у тебе його немає. Моя страта сьогодні?
— Не сьогодні.
— Ну то дай мені спокій. Я хочу спати.
— Чекай, мусульманине, — Сірко витяг із-під поли свитки Максимів ніж у засохлій крові. — Ти говориш мені про шлях… — постукав пальцем по лезу, трохи обранився. — Ти, бачу, багато знаєш, хлопче, дак… — завагався. — Дай мені хоч натяк на той шлях… як можеш, звичайно.
Максим звів тяжкий погляд на кошового. Повільно похитав головою.
Кошовий підійшов до лежанки в’язня.
— Як хочеш, мусульманине… — кинув на підлогу ніж. — Думаю, ти знаєш, що з цим робити.
Вийшов.
Максим глянув на клинок похмуро.
— Якби ж то все було так просто. Хух! Спати.
Зняв чоботи, хотів улягтися. Раптом із халяви щось ляпнуло на підлогу. Максим нахилився глянути, що то воно. Виявилося, то були його чотки.
* * *
Надходила ніч. Вартовий востаннє глянув у кімнатку завтрашнього смертника. Той сидів на якійсь ганчірці, склавши ноги по-турецьки, обличчям у бік святої Мекки. Щось шепотів, перебирав чотки.
«Молиться, бусурманин. Мабуть, востаннє», — подумав вартовий.
Насправді в’язень заговорював намисто.
Ранком у наглухо зачиненій кімнатці не знайшли геть нікого.
Х
— Ну як ви? Призвичаїлись? Подобається у нас?
— Так. Вельми привітні місця.
Максим із Галею зустрілись коло криниці-журавля. Вже пройшло два місяці після їхнього знайомства.
— Кажуть, ви непогано облаштувались.
Максим кивнув. Так, облаштувався він нічого собі. Усі люди дивувались, як тільки скрізь устигав: на току з наймитами, аж прів; на леваді косою махав із самого рання; дерево для нової клуні заготовляли; вулики нові для пасіки майстрував; із млина не вилазив. Чудасія та й годі. І все йому вдавалось, і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дума про Хведьків Рубіж», після закриття браузера.