Читати книгу - "Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося"

Байдуже, що ми робимо, — працюємо чи маємо ділові зустрічі, опікуємося дітьми чи літніми батьками, думаю, ми всі страждаємо від соціального тиску бути постійно заклопотаними. У наш час ми носимо «заклопотаність» як орден пошани; що більше ти завантажений, то важливішим почуваєшся. Утім «завантажений» не означає «важливий». «Завантажений» просто означає те, що означає. А часто також те, що тебе щось відволікає. А не те, що тебе цінують, що ти веселий, розумний, достойний, коханий, оцінений, радісний чи щасливий. «Завантажений» може також означати, що ти не зважаєш на теперішній момент, а борсаєшся в тумані всього, з чим «маєш» упоратися. Нічого особливо. Кожен із нас чимось «заклопотаний». То навіщо чіпляти на себе наліпку чогось пересічного? Ти краща за це.

Дуже легко поступитися вимогам інших приділити їм увагу. Легко сказати «так» босові, батькам, друзям, адже це круто звучить і, можливо, твоя згода справді важлива. Проте так складно сказати: «Ні, мені потрібен час на себе». Складно не бути заклопотаною. Та маємо навчитися балувати себе найсвятішою й найдефіцитнішою розкішшю: часом. Часом, коли нічого не робиш. Часом, коли читаєш. Часом, коли йдеш на прогулянку просто так. Я дуже тебе люблю, але ніхто не просить заганяти себе до стану змиленої кобили. Наприкінці життя немає призу для «найзаклопотанішої» людини. Мені б не полестило, якби на моєму надгробку було написано: «Тут лежить Тара. Вона була суперзаклопотана» і вирізьблено на мармурі портрет, на якому я притискаю плечем до вуха мобілку і випростовую руку в жесті «не зараз».

Тож прошу тебе: якщо ти весь час ловиш себе на тому, що «заклопотана і виснажена», то чому б тобі не спробувати влаштовувати собі вільний вечір у понеділок? Або в середу? А якщо не можеш на весь вечір? Може, обідня перерва стане часом лише для тебе? А як щодо години зранку, перед тим, як усі вдома прокинуться? Може, це буде година після роботи, поки ти прогулюєшся районом, який давно вже хотіла оглянути? Ідея полягає в тому, щоб обрати час на тижні тільки для себе і оберігати його, немов коштовну річ. Перевір, чи можеш бути цілком присутня у власному товаристві.

Якщо тебе мучить почуття провини за те, що витрачаєш час лише на себе, подумай, що використання цього часу не вплине аж так сильно на твоє життя, дозволь розповісти про Магатму Ґанді, який брав один вихідний день щотижня, щоб молитися й медитувати. Тара Брач (приємне ім’я, до речі!) — одна з моїх улюблений філософок / духовних ґуру / ґанґстерок турботи про себе розповідає історію про те, як навіть Ганді, який справді виборював незалежність Індії та в буквальному сенсі змінював світ, визнавав потребу в часі на самоті, аби переконатися, що його «дії [прийшли] з найглибшої, найсвідомішої частини [його] Буття». Сам чорт забирай Ґанді розумів, що час на самоті наповнює душу. Знаю, що твоє життя переповнене і багато усього відбувається, але ти не мусиш навалити на себе більше, ніж Ґанді, моя люба.

А якщо випадково ти і є сучасна Ґанді, це так круто, аж до неба! ПРИВІТ! ТИ НАМ ПОТРІБНА ЗАРАЗ! Прошу, навчися дечого з цієї книжки й почни цінувати як дещо важливе і безневинне необхідність залишати час на себе.

Думаю, тобі сподобається.

А якщо ні?

Всі питання до Ґанді; це його порада, не моя.

Криниця

з’ясуй, що тебе надихає, й чіпляйся за це зубами

ЧИ БУВАЄ В ТЕБЕ ТАКЕ, ЩО ТИ ЗАСТРЯГАЄШ? Коли аж так заглиблена у власні проблеми та переживання, що вони цілком полонять твої думки? Чи буває так, що ти залипаєш у такому місці, звідки не видно нічого доброго в житті, бо голова зайнята лише тим, що ти досі не встигла, усіма внутрішніми проблемами, які слід «залагодити», тим, що якби ти була відповідальніша, то відписала би своїй тітці минулого тижня замість того, щоб лишити повідомлення гнити десь у поштовій скриньці, а зараз уже минуло забагато часу і вже незручно відписувати так запізніло, може, найкраще рішення вдати, що ти так і не отримала листа? Навряд чи тітка перестане за це з тобою спілкуватися до кінця життя. Ні? Ніхто ж не викидає людей, яких любить, зі свого життя через те, що їм потрібно багато часу, щоб відповісти на листа? Не лише на мене час від часу звалюється тагяр життєвих дрібниць, еге ж?

Раніше, коли я так почувалася, то не знала, що вдіяти. Я випробувала всі мої інструменти, щоб подбати про себе і власні хвилювання, сподіваючись, що вони розчинять мою тривогу, як пожежний шланг купу цукру-рафінаду. Іноді це зараджувало, та коли справді почувалася вичерпаною, то потребувала чогось сильнішого, чогось підбадьорливішого, чогось, що фізично могло би мене підняти з моєї власної баюри. Я запитала поради у друзів. Прочитала мемуари дорослих людей, якими захоплювалася (Стів Мартін, Шерил Страйд, Мая Енджелоу), щоб з’ясувати, як вони поводилися, коли відчували, що життя висмоктує з них енергію. Я дійшла висновку, що в кожному з нас є творча «криниця», яка має бути увесь час наповнена. Читала про так звану «криницю» в сентиментальних книжках із самодопомоги; читала про неї в Ернеста Гемінґвея у «Святі, яке завжди з тобою». Для справедливості — це не є посібник із самодопомоги, аж ніяк. Старий Гем міркує про те, що він «завжди [мусив] перестати [писати], коли щось іще залишалося глибоко в криниці, і дати їй наповнитися вночі з джерел, які її живлять». Криниця — це щось глибоке всередині нас, таке, що насичує, але також і саме має живитися. Це місце початку нашої творчості та щастя. Гемінґвей використовував читання і висиджування у паризьких cafés, щоб «підгодовувати» своє натхнення, заливаючи всередину віскі та видаючи з себе романи. Я знала, що в мене є криниця, яку треба наповнити, але що це таке? І як наповнити криницю всередині тебе, якої й не видно?

До цього моменту я збула багато часу мого життя, заперечуючи задоволення, що, передбачувано, змушувало мене почуватися так, ніби я прагнула залізти в темну сиру яму і зовсім перестати жити. Насправді мені потрібна була допомога, щоб знайти те, що мене надихало б. Тож я вийшла на зв’язок через Google Hangout із моєю найліпшою подругою Фіш, яка тоді жила в Токіо, щоб розпитати про те, що може поліпшити мені настрій. «Яке просте запитання; ти любиш подорожувати. Подорожі дарують тобі радість і щастя». «Фіш, але це така дурненька відповідь. Подорожі? Може, є щось дрібніше і не так дороге, що може дати мені задоволення?» Хіба Фіш не знала, що подорожі — це привілейоване задоволення для заможних або для людей із «хороших», як її, родин? Удома в батьків Фіш стіни завішані колажами світлин їхнього клану з далеких країв. «Африканський колаж» оформлений у рамку, яку її мама вручну обшила бісером в естетиці плем’я Самбуру.