read-books.club » Сучасна проза » Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь 📚 - Українською

Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"

20
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки" автора Микола Васильович Гоголь. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 26 27 28 ... 100
Перейти на сторінку:
якимсь чудом, переодягтися євнухом, утік. Чорнобривим дівчатам та молодицям мало було діла до рідні його. Вони говорили тільки, що коли б одягти його в новий жупан, підперезати червоним поясом, надіти на голову шапку з чорного смушку з гарним синім верхом, почепити збоку турецьку шаблю, дати в одну руку малахай, а в другу люльку в лепській оправі, то заткнув би він за пояс усіх парубків тодішніх. Та от лихо, що бідний Петрусь тільки й мав, що сіру свитку, у якій було більше дірок, ніж у якого жида в кишені злотих. Та й це б ще невелике лихо; а от лихо: у старого Коржа була дочка красуня, та така, що, я гадаю, навряд чи доводилося вам бачити. Тітка покійного діда розповідала,— а жінці, самі знаєте, легше поцілуватися з чортом, не в гнів кажучи, ніж назвати когось красунею, — що повненькі щоки в козачки були свіжі й яскраві, як мак найніжнішої рожевої барви, коли, ймившися Божою росою, палає він, розправляє листочки і чепуриться перед сонечком вранці; що брови, мов чорні шнурочки, що їх купують тепер для хрестиків та дукатів дівчата наші у москалів, які ходять по селах з коробками, рівно посхилявшися, немов дивилися у ясні очі; що ротик, на який дивлячись облизувалася тодішня молодь, мовби на те й створений був, щоб виводити солов’їні пісні; що волосся її, чорне, як крило ворона, і м’яке, як молодий льон (тоді ще дівчата наші не заплітали його в дрібушки, перевиваючи красивими, яскравими синдячками[57]), падало дрібними кучерями на шитий золотом кунтуш[58]. Ех, не доведи Господи проголошувати мені більше на криласі алілуя, якби, тут-таки, не поцілував її, незважаючи на те, що сивина пробирається по всьому старому лісі, котрий вкриває мою маківку, і під боком моя стара, як більмо в оці. Ну, та коли де парубок і дівка живуть близько одне від одного… самі знаєте, що буває. Було, ні світ ні зоря, підкови червоних чобіток і помітні на тому місці, де розмовляла Пидорка зі своїм Петрусем. Але Коржеві й на думку не спало б щось недобре, коли б — ну, це вже й видно, що не хто інший, як лукавий підбив, — не надумав Петрусь, не роздивившися гарненько в сінях, вліпити поцілунок, як кажуть, від щирого серця, у рожеві губки козачки, і той-таки самий лукавий, щоб йому, собачому синові, приснився хрест святий, напоумив здуру старого хріна відчинити двері з хати. Остовпів Корж, роззявивши рота і ухопившися рукою за двері. Клятий поцілунок ніби приголомшив його зовсім. Йому здався він гучніший, ніж удар макогона об стіну, яким звичайно у наш час селянин проганяє кутю, за браком фузеї та пороху[59].

Отямившися, зняв він зі стіни дідівський нагай і вже хотів був покропити ним спину бідного Петра, як де не взявся шестилітній Пидорчин брат Івась, прибіг і злякано схопив рученятами його за ноги, закричавши: «Тату, тату! не бий Петруся!» Що маєш робити? у батька серце не кам’яне: повісивши нагай на стіну, вивів він його потихеньку з хати: «Якщо ти мені коли-небудь опинишся у хаті або хоч тільки під вікнами, то, слухай, Петре, їй-богу, пропадуть чорні вуса, та й оселедець твій, от уже його два рази можна обмотати навколо вуха, не буду я Терентієм Коржем, якщо не попрощається з твоєю маківкою!» Сказавши це, дав він йому легенько рукою стусана в потилицю, так, що Петрусеві потемніло в очах, і він полетів сторч головою. От тобі й доцілувалися! Зажурилися наші голуб’ята; а тут і чутка по селу, що до Коржа унадився ходити якийсь лях, обшитий золотом, з вусами, з шаблею, зі шпорами, з кишенями, що бряжчали, як дзвінок від торбинки, з якою паламар наш, Тарас, ходить щодня по церкві. Ну, відома річ, чого ходять до батька, коли у нього є чорнобрива дочка. От одного разу Пидорка схопила, заливаючися слізьми, на руки Івася свого: «Івасю мій милий, Івасю мій любий! біжи до Петруся, моє золоте дитя, як стріла з лука; розкажи йому все: любила б його карі очі, цілувала б його біле личко, та не велить доля моя. Не один рушник облила гіркими сльозами. Тоскно мені. Тяжко на серці. І рідний батько — ворог мені: силує йти за нелюбого ляха. Скажи йому, що й весілля готують, тільки не буде музик на нашому весіллі; будуть дяки співати, замість кобз та сопілок. Не піду я танцювати з нареченим своїм; понесуть мене. Темна, темна моя буде хата! з кленового дерева, і, замість димаря, хрест стоятиме на дашку!»

Мов скам’янівши, не зрушивши з місця, слухав Петро, коли невинне дитя лепетало йому Пидорчині слова. «А я думав, нещасний, іти в Крим та Туреччину, навоювати золота і з добром приїхати до тебе, моя красуне. Та не бути тому. Лихе око подивилося на нас. Буде ж, моя люба рибонько! буде і в мене весілля: тільки й дяків не буде на тому весіллі; ворон чорний закряче, замість попа, надо мною; чисте поле буде моя хата; сиза хмара — моя стріха; орел виклює мої карі очі; перемиють дощі козацькі кісточки, і вихор висушить їх. Та що я? на кого? кому скаржитися? Так уж, мабуть, Бог велів, — пропадати, то пропадати!» Та й побрів прямісінько в шинок.

Тітка покійного діда трохи здивувалася, побачивши Петруся в шинку, та ще в таку пору, коли добрі люди йдуть до утрені, і витріщила на нього очі, мов спросоння, коли сказав він дати кухоль сивухи, мало не з піввідра. Тільки даремно думав бідний залити своє горе. Горілка щипала його за язик, як кропива, і здавалася йому гіркішою, ніж полин. Кинув від себе кухоль на землю. «Годі журитися тобі, козаче!» — гримнуло щось басом над ним. Оглянувся: Басаврюк! у! яка пика! Волосся — щетина, очі — як у вола! «Знаю, чого треба тобі: от чого!» Тут брязнув він з бісівською посмішкою шкіряним гаманом, який висів у нього біля пояса. Здригнувся Петро. «Ге-ге-ге! та як горить! — заревів він, пересипаючи на руку червінці. — Ге-ге-ге! та як дзвенить! Адже ж і діла тільки одного вимагатиму за цілу гору таких цяцьок». — «Дияволе! — закричав Петро. — Давай його, на все готовий!» Вдарили по руках. «Дивися, Петре, ти наспів якраз вчасно: завтра Івана Купала. Одну тільки цю ніч

1 ... 26 27 28 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"