Читати книгу - "Туманне місто, Карлос Руїс Сафон"

Мій ментор мав на увазі війну, яка вже витала в повітрі, ніби сморід від переповненої каналізації. Перед самим літом 1936 року Санабрія сказав мені, що часи міняються, і невдовзі нам доведеться залишити Барселону, бо місто здригалося, ніби в його серце встромлено кіл.

— Смерть, яка завжди ходить за золотом, пере­міщається до Мадрида, — зауважив він. — А ми — з нею. Це питання часу.

Справжнє процвітання почалося із завершенням війни. Коридори влади корчилися в новому павутинні, і, як мій учитель і передбачив, мільйон убитих[21] ледве починав гамувати спрагу ненависті, що своєю гнилизною затопила вулиці. Старі зв’язки в Асоціації працедавців Барселони широко розчинили нам двері.

— Зав’язуємо з убивствами всяких бідаків у громадських убиральнях за тридцять сентимо, — об’явив Санабрія. — Відтепер починаємо обробляти якісних клієнтів.

Це були майже два неймовірні роки, пра­цьовиті й наділені надзвичайною пам’яттю уми складали нескінченні списки людей, які не заслуговували на життя, нещасних, чиє дихання отруювало непідкупний дух нової епохи. Дюжини тремтячих душ ховалися по злиденних квартирах, боячись денного світла й не знаючи, що вони вже живі мерці. Санабрія навчив мене не слухати їхніх благань, плачу й скиглень, розчереплювати їхні голови одним пострілом упритул, межи очі, перш ніж вони встигнуть запи­тати, за що. Смерть чекала на них на станціях метро, на темних вулицях та в нічліжках без води й світла. Викладачі чи поети, солдати чи інтелектуали — усі впізнавали нас, ледве поглянувши в очі. Дехто помирав без страху, спокійно, з поглядом ясним і спрямованим у очі вбивці. Я не пам’ятаю ні їхніх імен, ні що вони такого зробили, аби заслужити на смерть від моїх рук, але пам’ятаю їхні погляди. Я швидко втратив рахунок чи принаймні хотів його втратити. Санабрія, що вже почав відчувати тягар літ та шрамів, аби й далі займатися справою, відступив мені найвишуканіші замовлення.

— Уже кості риплять. Відтепер обмежуся дешевими клієнтами. Треба вміти зупинятися.

Зазвичай я зустрічався з кур’єром у чорних окулярах на тій самій лавці в парку Ретіро раз на тиждень. Завжди були конверт і новий клієнт. Гроші накопичувалися на рахунку в банківському відділенні на вулиці О’Донелла. Єдине, чого Санабрія мене не навчив, це те, що його робити з тими банкнотами — гладенькими, запаш­ними, лискучими, щойно випущеними монетним двором.

— Чи колись перестануть надходити замовлення? — запитав я його якось.

Це був єдиний раз, коли кур’єр зняв окуляри. Очі в нього були сірі, як і душа, мертві й порожні.

— Завжди є такі, хто не адаптується до прогресу.

Сніг падав і далі, коли я вийшов на Рамблас. Це була майже крижана порохнява, яка не тужавіла й гойдалася під вітерцем світлистими іскрами, що спалахували від подиху. Я попрямував до вулиці Нової, що тепер перетворилася на темний тунель, оточений з боків забутими остовами закинутих танцювальних залів та примарних сцен мюзикхолу, які ще два роки тому перетворювали її на гамірний до зорі осяйний проспект. Хідники тхнули сечею та вуглем. Я пройшов по вулиці Ланкастера до номера 13. Пара старих ліхтарів на фасаді ледве розсіювала темряву, та цього було досить, щоб розгледіти об’яву, прибиту на почорнілих дерев’яних дверях під’їзду.

ТЕАТР ТІНЕЙ

знов у Барселоні після переможного

світового турне представляє новий грандіозний

спектакль із маріонетками та механічними ляльками,

а також унікальною загадковою появою

зірки Паризького мюзикхолу Мадам Ізабель

з її захопливим «Танцем опівнічного ангела».

Вхід щоночі о 12 год.

Я двічі стукнув кулаком, почекав і постукав знову. Минуло близько хвилини, доки я почув кроки по той бік дверей. Дубова дверина прочинилася на кілька сантиметрів, і показалось обличчя жінки зі сріблястим волоссям та чорними зіницями, які мало не випирали з рогівки. Золотисте світло лилося зсередини.

— Ласкаво просимо до Театру тіней, — промовила вона.

— Я шукаю пана Санабрію, — сказав я. — Гадаю, він чекає на мене.

— Вашого друга тут немає, та якщо ви хочете увійти, то спектакль от-от розпочнеться.

Я подався за дамою крізь вузький коридор, що вів до сходів, які спускалися у сутерени будинку. Дюжина порожніх столиків стояла тут і там у партері. Стіни були обтягнуті чорним окса­митом, а списи світла від рампи пронизували імлистий простір зали. Пара млявих відвідувачів стояла в напівсутінках, що огортали партер. Шинквас із напоями, оздоблений матовими дзеркалами, та заглибина для піаніста, потонулого в мідному світлі, доповнювали панораму. На спущеній шарлатній завісі була вишита маріонетка в костюмі Арлекіна. Я сів за столик у партері нав­проти сцени. Санабрія обожнював маріонеткові вистави. Він любив казати, що вони найбільше скидалися йому на звичайних людей.

— Навіть більше, ніж повії.

Бармен налив мені келишок того, що, за моїм припущенням, мало бути бренді, й мовчки віді­йшов. Я запалив сигарету й чекав, доки згаснуть вогні. Коли запала справжня пітьма, складки шарлатної завіси плавно відслонили сцену. Фігу­ра ангела-нищителя спускалася повільно на ­сріблистих мотузах на сцену, б’ючи чорними крилами в подувах блакитної пари.

Коли я в потязі до Барселони розкрив конверт із грошима та вказівками й почав читати машинописні сторінки, то вже знав, що цього разу не буде світлини клієнта. У цьому не було потреби. У ту ніч, коли ми із Санабрією покидали Барселону, мій учитель, своїми руками зупиняючи кров, що юшила в мене з грудей, пильно подивився мені в очі й посміхнувся.

— Я був винен тобі одне і ось повертаю. Тепер ми квити. Одного дня хтось прийде по мене. Кар’єра в цій сфері не робиться інакше, щоби хтось нарешті не зайняв крісло клієнта. Такий закон. Та коли надійде моя година, а вона недалеко, то мені хотілось би, щоб це був ти.

Інформація від міністерства, як завжди, прочитувалася між рядків. Санабрія повернувся до Барселони три місяці тому. Його розрив з мережею почався ще раніше, коли він залишив невиконаними декілька угод, посилаючись на те, що він — людина принципів у епоху, якій цього бракує. Першою помилкою міністерства була спроба ліквідувати його. Друга — фатальна — то була погана спроба. Від першого різуна, якого вони послали по нього, повернулася лише, поштою, права рука. Такій людині, як Санабрія, можна заподіяти смерть, але їй не можна ніколи завдавати образ. За кілька днів після його приїзду до Барселони агенти міністерської мережі почали гинути один за одним. Санабрія працював уночі й відсвіжив свою майстерність писання коротким лезом. За два тижні він подесяткував базову структуру секретної поліції в Барселоні. За три тижні почав збирати свій врожай серед найбільш знаних представників найзаможніших кіл режиму. Поки не почалася паніка, Мадрид вирішив послати одного зі своїх впливових людей на переговори із Санабрією.