Читати книгу - "Остерігайтеся котів"

Дзвінок у двері. Я відчиняю. Він тут. Ідеально випрасувані джинси, біла сорочка злегка розстебнута. Він щось тримає за спиною.

— Добрий вечір.

— Заходь. Я справді щаслива, що ти прийшов.

«Молода вертихвістка. Не викривай своїх почуттів так швидко».

— Це я щасливий прийти.

— Усе буде скромно, нашвидкуруч. Я імпровізувала з того, що могла. Зараз у мене небагато часу.

Він заходить і простягає мені чудовий букет квітів. Я схвильована, дякую йому. Думаю, що могла би скористатися нагодою й поцілувати його, але було вже запізно, та й це могло здатися неприродним. Букет різнобарвний і справді гарний. Він міг символізувати все що завгодно. Сині фрезії — сталість, червоні троянди — пристрасть, зелені гілочки — надія і вірність, ромашки — ніжне кохання, а жовті квіти — прихована небезпека. Якщо все скласти у фразу, то він мене кохає, і вже давно, але намагається протистояти спокусі. Хоча там можна розгледіти й те, що він пристрасно мене кохатиме, а потім утече через те саме вікно, що й молюски… Краще вважати, що це просто гарний букет. Я дістаю вазу й наповнюю її водою.

— Як твоя нога, вже краще?

— Наче більше не болить, та я не певна, що вже готова бігати. Я спробувала з подругою: вийшло непереконливо. А ти досі бігаєш?

— Зараз менше.

«Брехун. Ти диви! У мене бригада з морських гребінців, що тільки й чекають наказу, щоб завдати удару».

— Ти справді хочеш покинути роботу в банку, щоб працювати в крамниці?

— Деякий час. Не думаю, що мені притаманна банківська психологія. У будь-якому разі в мене нема бажання працювати там аж до старості.

— Щоб усе так круто поміняти в житті, потрібна сміливість. Це вражає.

Я ставлю вазу з квітами на стіл і запрошую Ріка сісти.

— Ще раз дякую за квіти.

Він кидає оком на кімнату:

— Більше нема проблем із комп'ютером? Бачу, він працює.

— Завдяки тобі, так. Що ти хочеш випити? У мене невеликий вибір. Анісовий лікер, віскі, портвейн — він відмінний. Є також холодне мускатне вино, пиво і має бути ще трішки горілки, в яку можна долити апельсинового соку, якщо бажаєш.

— Якщо можна, просто апельсинового соку.

«Аррр! Що я робитиму з усім цим пійлом? Раковина випила вже достатньо, але якщо я додам ще й це, вона буде п'янюча».

— Апельсиновий сік, без проблем. Наллю й собі.

— Не соромся, пий те, що бажаєш.

«Давай. Вважай мене за алкоголіка з першої нашої зустрічі…»

— Дуже мило з твого боку, але ні. Алкоголь — це для гостей.

Наливаю йому й веду далі:

— А ти задоволений своєю роботою?

— Не скаржуся. У серпні завжди спокійніше, тому що багато хто не працює, з іншого боку, конкуренти теж на канікулах, тож є змога підзаробити.

«Вдало виплутався, хлопче. Звучить правдоподібно, але я спостерігаю за тобою, і кожна, навіть найменша зміна виразу твого обличчя скаже мені, чи правду ти говориш. Тільки не дивися на мене своїми красивими темними очима, а то я втрачу розум!»

Я продовжую цікавитися:

— Чому ти переїхав? У тебе тут родина?

— Не зовсім. Я люблю переїжджати, просто захотілося чогось спокійного, спробувати щось нове.

«Гарний актор. Мсьє так легко не здається. Але, повір мені, ти не покинеш цієї квартири, поки не відповіси на ті запитання, які не дають мені спокою: звідки таке смішне прізвище? Що ти носиш у наплічнику? Ти мене кохаєш?»

Вечір починається добре. Ми розмовляємо. Усе відбувається так, як я собі й уявляла, за винятком того, що Рік не дуже розповідає про себе. Гребінці просто ідеальні, як і його обличчя. Він розслабився, я теж. Ділимося враженнями про фільми, про кухню, про подорожі. Наш сміх звучить дедалі природніше. У нього нічого не змінюється, тоді як у мене вихоплюється дивний писк, як у гієни, якій затисло лапу на ескалаторі. Бачу, що він розглядає мене. І змушую себе не дивитися на нього так часто, як хочу. Він вимочує соус на тарілці, а я от-от закохаюся.

Хочеться, щоб цей вечір тривав вічно, щоб Рік знову розповів про вітер, який дув йому просто в обличчя, коли він займався вітрильним спортом, щоб сказав, чого чекає від свого майбутнього. Його мовчазність і вагання свідчать про те, що він не має звички розповідати. Утім, зі мною він говорить. Посміхається мені, навіть тоді, коли — і я це бачу — подумки він далеко від тих слів, що промовляє. У мене таки складається враження, що він щось приховує. Якщо одного дня він мені все розповість, то наші долі будуть зв'язані навічно. Я хотіла б, щоб цей вечір був лише початком і щоб ми ніколи не розлучалися. Я завжди хочу відчувати те, що й зараз: бажання віддати все тому, хто мене покохає.

Але ж прокляття й доля вирішили знову зіпсувати моє щастя. Раптом пролунав вибух, і ми вдвох упали на підлогу.

27

Я знаю, що б сказала моя бабуся. У неї було з чого вибирати. Очищаючи моркву, вона могла б заявити: «Злочин користі не дасть» або «На чужому добрі не наживешся» і навіть «Горгона може праведного перетворити на камінь, але його душа літатиме, як метелик».

Хай би там як, але коли щось вибухнуло в моїй квартирі, то тарілка відлетіла до стіни, а я гепнулася зі стільця. Рік одразу нахилився, уникаючи небезпеки, і кинувся мені на допомогу. Нарешті я його викрила: це таємний агент, найкращий у своїй країні, який втікає від важкого минулого й намагається розпочати нове життя.

Вибух пролунав у моїй кімнаті. Рвонув комп'ютер. Скрізь дим, полум'я і задушливий запах горілої пластмаси.

Рік швидко схопив ганчірку й намочив її.

— Відчини вікна. Не треба цим дихати.

Він поспішає до пекельної машини, вириває кабель живлення, відсуває мої речі та накриває пристрій мокрою ганчіркою. Я тремчу як лист. Наближаюся, обережно так, щоб залишитися позаду нього.

— Недовго він пропрацював, — жартує Рік, щоб розрядити атмосферу.

Він схиляється над комп'ютером. Панель відлетіла. Краї почорніли, наче хтось вистрілив.із вогнепальної зброї.

— Чорт, цього разу мені не вдасться відремонтувати його. Ти зберігаєш інформацію на зовнішньому диску?

— Так, час від часу.

— Твоя презентація залишилася там?

— Копія в мене в банку…

«Навіть при смерті вона бреше».

— Не думаю, що з таким пошкодженням нам удасться врятувати вінчестер. Востаннє я таке бачив ще під час