Читати книгу - "П'ять четвертинок апельсина"

Тільки згодом я зрозуміла всю правду. Точніше, сорок років по тому, коли читала її альбом. Дрібний, спотворений від мігрені почерк, і рядки, що вигиналися на зшитих сторінках. Вона написала таке:

Ур’я вже знає. Я бачу, що він інколи поглядає на мене. Із жалем і цікавістю, ніби я щось, на що він натрапив дорогою. Минулого вечора він бачив, як я поверталась із «Ля Реп» з тим, що там придбала. Він нічого не сказав, та, думаю, здогадався. Звісно, він думає, що ми маємо побратися. Для нього це має сенс – аякже ж, удівець та вдовиця, які об’єд нують шлюбом свої землі. У Янніка не було брата, що став би за хазяїна. Жінці ж не личить самій керувати фермою.

Якби вона була від природи милою жінкою, то, можливо, на щось таке й слід було б рано чи пізно сподіватися. Але Мірабель Дартижан не була милою жінкою. Вона створена з кам’яної солі та річкової твані, а її гнів такий самий швидкий, шалений і невідворотний, як блискавка влітку. Я ніколи не замислювалась про його причину, а тільки намагалася якомога швидше втекти від його наслідків.

15

Більше того тижня ми до Анже не їздили, і ні Кассі, ні Ренетт не були налаштовані обговорювати нашу зустріч із німцями. Щодо мене, то мені зовсім не хотілося згадувати бесіду з Лейбніцем, хоча я й не могла її забути. Від цього я відчувала то сум, то якусь дивну силу.

Кассі майже не присідав, Ренетт ходила похмура й невдоволена, а на додачу ще й лило весь тиждень, тож Луара зловісно розбухла, а соняшникові поля посиніли від дощу. З нашої останньої поїздки до Анже пройшло сім днів. Промайнув базарний день: цього разу мати до міста супроводжувала Ренетт, а ми з Кассі лишилися вдома й похмуро вешталися мокрим садом. Зелені сливи нагадали мені про Лейбніца, і я думала про нього водночас із цікавістю та занепокоєнням. Мене хвилювало, чи побачу я його колись знову.

І от несподівано побачила.

Рано-вранці наступного базарного дня з’ясувалось, що настала черга Кассі допомагати з підготовкою. Ренетт носила загорнуті у виноградне листя голівки свіжого сиру з погреба, а мати збирала в курнику яйця. Я щойно повернулася з річки з вранішнім уловом – кілька дрібних йоржів і тараньок, – посікла їх на наживку й поклала у відро під вікном. У цей день німці зазвичай не ходили по хатах. Але вийшло так, що саме я відчинила двері, коли вони постукали.

Їх було троє: двох я не знала, а третім був Лейбніц – тепер дуже ошатний у мундирі, застібнутому за всіма правилами. Він стояв, притискаючи рушницю зігнутою в лікті рукою. Побачивши мене, він підняв від подиву брови й усміхнувся.

Якби то був якийсь інший німець, я б грюкнула дверима просто перед носом, як зробив Дені Ґодін, коли прийшли по його скрипку. Або обов’язково покликала б матір. Але тут я засумнівалася, тож ніяково переминалася на порозі, не знаючи, що робити.

Лейбніц обернувся до тих двох і заговорив німецькою. Як я зрозуміла з жестів, що супроводжували його слова, він збирався оглянути нашу ферму самотужки, а інших хотів відправити далі, на ферми Рамонденів та Ур’я. Один з тих німців глянув на мене та щось сказав. Усі троє розреготались. Тоді Лейбніц кивнув і, усе ще усміхаючись, пройшов повз мене до нашої кухні.

Я розуміла, що слід покликати матір. Коли заходили солдати, вона одразу хмурнішала, обурюючись їхній присутності й тому, як вони забирають усе, що впаде їм в око. А вони приперлися ще й сьогодні! Її настрій і так був не найкращим, а це взагалі стало б останньою краплиною.

У них залишилося обмаль запасів, як пояснив мені Кассі, коли я його запитала. Навіть німцям треба їсти. «А їдять вони як коні! – роздратовано зауважив він. – Ти б бачила їхню їдальню! Булки з джемом і паштетом, і сир, і анчоуси, і шинка, і квашена капуста, і яблука – очам не віриш!»

Лейбніц причинив за собою двері та роздивився навколо. Без інших солдатів він поводився більш розкуто, майже як цивільний. Він витягнув з кишені цигарку й закурив.

– Що ви тут робите? – нарешті спитала я. – У нас нічого немає.

– Такий наказ, дівко, – відповів Лейбніц. – Твій батько вдома?

– У мене немає батька, – роздратовано відказала я. – Його вбили німці.

– О, вибач, – це його наче трохи спантеличило, і я відчула невеличке задоволення. – А мати?

– Вийшла, – я вирячилась на нього. – Сьогодні базарний день. Якщо заберете товар на продаж, нам нічого буде їсти. Це все, з чого ми живемо.

Лейбніц покрутив головою – як мені здалося, на обличчі в нього проступив сором. Я спостерігала, як він розглядає чисту кахлеву підлогу, клаптеві штори, вискоблений сосновий стіл. Він вагався.

– Я мушу зробити це, дівко, – стиха промовив він. – Мене покарають, якщо я не виконуватиму наказів.

– Ви могли б сказати, що нічого не знайшли. Що коли ви прийшли, уже нічого не лишилося.

– Мабуть, що так, – і тут його погляд зупинився на відерці з посіченою на наживку рибою. – У вашій родині є рибалка? Хто, твій брат?

Я заперечливо похитала головою.

– Це я.

Лейбніц здивувався.

– Риболовля? Та ти ще маленька для цього!

– Мені вже дев’ять років, – ображено відповіла я.

– Дев’ять? – у його очах скакали бісики, але обличчя залишалося серйозним. – Яку ж рибу ти тут ловиш? Форель? Карпа? Йоржа?

Я знову похитала головою.

– А що ж тоді?

– Щуку.

Щуки – найрозумніші з прісноводних риб. Вони хоч і зубасті, але хитрі та обачні, тож необхідна особлива наживка, щоб виманити їх на поверхню. Будь-яка дрібничка може викликати в них підозру: найменша зміна температури, найнепомітніший рух. Щуку так легко й швидко не впіймати. Окрім везіння, ловля щуки вимагає часу й терпіння.

– Що ж, це все змінює, – розважливо промовив Лейбніц. – Я не можу залишити товариша-рибалку в біді. Щука, кажеш?

Я кивнула.

– І на що ловиш – на черв’яків чи на балабухи?

– На те й на те.

– Ага.

Він більше не всміхався – йшлося