Читати книгу - "Хіппі"

— Продовжуй те, що розповідав, — перебила Карла. — Як же ти опинився в Непалі?

— Поганий вплив, — сказала, сміючись, Мерт.

Раян і собі засміявся.

— Вона цілком має рацію. Моє покоління підростало, і шкільні приятелі почали емігрувати в Америку, де в нас величезна спільнота й кожен має дядька, друга, родину.

— У цьому також винні англійці, — знову втрутилася в розмову Мерт. — Вони двічі намагалися заморити голодом наш народ. Удруге, у XIX столітті, вони прищепили якусь заразу картоплі — нашому основному харчу — і населення почало голодувати. За оцінками, восьма частина померла від голоду — голоду! — і два мільйони мусили емігрувати, аби мати, що їсти. Слава Богу, Америка знову зустріла нас із розкритими обіймами.

Ця дівчина, що здавалася богинею з іншої планети, почала оповідати про обидві епідемії голоду — щось таке, про що Пауло ніколи не чув. Тисячі померлих, нікого, хто допоміг би народу, боротьба за незалежність і таке інше.

— Я виросла на історії, — сказала вона.

Карла спробувала повернути їх до теми, що цікавила її, — Непал і паралельна реальність, та, оскільки Мерт не закінчила ще пояснювати всім, скільки вистраждала Ірландія, скільки сотень тисяч людей померли з голоду, як під час двох спроб повстання були розстріляні їхні видатні вожді революції, як, нарешті, один американець (так, американець!) домігся мирного договору в нескінченній війні[36], дівчина не зупинялася.

— Але це ніколи більше — НІКОЛИ БІЛЬШЕ — не повториться. Наш опір тепер значно кращий. У нас є ІРА[37], і ми перенесемо війну на їхню землю, з бомбами, убивствами, усім, що тільки можна. Зрештою, щойно буде пристойний привід, вони будуть змушені забрати свої брудні чоботи з нашого острова, — і додала, звертаючись до індійця: — Як ви це зробили у себе.

Індієць, якого звали Рагул, збирався розповісти, що відбувалось у них, та цього разу Карла заговорила голосно й рішуче:

— Може, Раян усе-таки закінчить свою історію?

— Мерт має рацію: були «ще інші впливи», які змусили мене поїхати до Непалу вперше. Коли я служив у війську, то вчащав до одного паба в Лімеріку, поряд із казармою. Там було все: гра в дротики, більярд, боротьба на руках, коли кожен намагається показати іншому, наскільки він мужик, готовий до будь-якого виклику. Один із завсідників був зі Сходу й майже не розмовляв, тільки випивав дві чи три склянки нашої національної величі — чорного пива «Ґіннес» — і виходив раніше, ніж хазяїн бару вдарить у дзвін, сповіщаючи, що скоро одинадцята ночі й час зачинятися.

Справді, традиція зачинятись об одинадцятій ночі була встановлена Великою Британією перед війною з метою перешкодити п’яним льотчикам учиняти атаки на Німеччину чи щоб недисципліновані солдати не прокидалися з запізненням і не деморалізували військо.

— Одного прекрасного дня, утомившись слухати історії про те, як усі готуються вирушити в Америку за першої ж нагоди, я попросив дозволу й підсів за стіл до того, зі Сходу. Ми сиділи так десь із півгодини — я думав, що він не говорить по-англійському, і не хотів завдати йому клопоту. Але перед тим, як піти собі, він сказав одну річ, яка застрягла в моїй голові: «Ти тут, але твоя душа деінде — на моїй землі. Іди на зустріч зі своєю душею».

Я погодився, підняв келих на знак привітання, але не вдався до розпитувань — жорстке католицьке виховання не дозволяло мені уявити щось, окрім єдності тіла й душі в очікуванні на зустріч із Христом після смерті. На Сході є якась манія, подумав я.

— Атож, — сказав індієць.

Раян зрозумів, що образив його, й вирішив удатися до самобичування.

— Та в нас іще гірша — вважати, що тіло Христове перебуває в хлібі. Не сердься на мене.

Індієць зробив рукою жест типу «та це не має жодного значення», і Раян зміг нарешті закінчити частину своєї оповіді — лише частину, тому що невдовзі до всіх мала втрутитись енергія зла.

— Я вже збирався вертатися в моє село, займатися справами — молочною фермою батька, — тоді як решта моїх друзів прагнула перетнути Атлантику й дістатися статуї Свободи, що мала їх прихистити, але зауваження чоловіка зі Сходу не виходило мені з голови всю ніч. Бо, правду кажучи, хоч би як я намагався говорити, що все добре: я одружуся з якоюсь дівчиною, ми заведемо дітей, поїдемо подалі від цього задимленого й лайливого середовища — хоч я навіть не знав інших міст, окрім Лімеріка й Дуердойла. Мені ніколи не було цікаво рушити в путь й хоча б пройтися селами — радше присілками — поміж обома містами.

Я вважав, що було достатньо, а також надійніше й дешевше мандрувати в книжках і фільмах — ніхто на планеті не бачив таких красивих полів, як ті, що оточували мене. Однак я повернувся наступного дня до паба, сів за столик до чоловіка зі Сходу й, навіть знаючи, що певні питання були надто ризикованими через відповіді, спитав, що він мав на увазі. Де була його земля?

У Непалі.

Будь-який студент-другокурсник знає, що існує місце, зване Непалом, та вже забув (хоч і вчив) назву столиці, і єдиний спогад, який мав, — воно дуже далеко. Можливо, у Південній Америці, в Австралії, Африці, Азії — але абсолютно певно, що не в Європі, бо вже, мабуть, познайомився з кимось тамтешнім, бачив якийсь фільм або читав книжку.

Я спитав, що він хотів сказати своїм учорашнім зауваженням. Він перепитав, про що йдеться, — не пам’ятав точно. Я повторив, він і далі дивився у свій келих «Ґіннеса» й нарешті порушив мовчанку: «Якщо я так сказав, ти маєш поїхати саме в Непал».— «І як туди дістатися?» — «У той же спосіб, як я сюди: автобусом».

І пішов собі. Наступного дня, коли я хотів сісти за його столик, аби краще дізнатися про душу, що чекає мене десь далеко, він сказав, що воліє побути сам, як зазвичай і робив.

Отже, якщо є місце, куди я можу дістатися автобусом, і якби я міг знайти собі супутника — хтозна, може, одного дня я й відвідав би цю країну.

Тоді я й познайомився з Мерт, у Лімеріку. Вона сиділа в тому ж місці, де я зазвичай любив дивитися