Читати книгу - "He відпускай мене"

тільки б у ньому не було людей. Роблячи так, я могла хоча б на кілька секунд створити собі ілюзію місця, де не роїлося від учнів, натомість я уявляла, що Гейлшем — тихий, ідилічний дім, де я жила з п’ятьма чи шістьма друзями. Щоб це спрацювало, доводилось вводити себе у стан, схожий на сон, вимикати всі випадкові шуми і голоси. Зазвичай це вимагало досить багато терпіння: якщо, скажімо, дивлячись із вікна, ти зосереджувався на конкретному клапті спортивного поля, то міг чекати сто років, аж доки настане тих кілька секунд, коли в рамі нікого не буде. Отож саме цим я і займалась того ранку, забравши з класу те, що забула там, і знову вийшовши на сходову клітку третього поверху.

Я нерухомо стояла біля вікна, дивлячись на частину двору, де сама стояла всього кілька хвилин тому. Мої друзі кудись пішли, подвір’я невпинно порожніло, тож я чекала, щоб мій трюк спрацював, коли це почула позаду звуки, схожі на випускання газу або пари різкими ривками.

Шиплячі звуки тривали секунд із десять, тоді западала пауза, тоді шипіння було чутно знову. Не те щоб я сполошилась, але оскільки поблизу, здавалось, нікого не було, то я вирішила, що краще мені піти й дослідити ситуацію.

Я рушила через сходову клітку на звук, уздовж коридору, повз кімнату, в якій щойно була, і попрямувала до кімнати 22, другої з кінця. Двері виявились частково відчиненими, і щойно я до них підійшла, шипіння почулося знову — інтенсивне по-новому. Не знаю, що я сподівалась виявити, обережно відчиняючи двері, але, побачивши міс Люсі, я неабияк здивувалася.

Кімнату 22 рідко використовували для уроків через її малий розмір, і навіть у той сонячний день у ній майже не було світла. Вихователі часом сиділи там, перевіряючи наші роботи або читаючи. Цього ранку в кімнаті було темніше, ніж зазвичай, тому що штори були майже повністю опущені. За двома зсунутими докупи столами могла сидіти група людей, але міс Люсі була сама, в задній частині кімнати. Я бачила, що на столі перед нею розкидані кілька окремих аркушів темного, лискучого паперу. Сама вона зосереджено схилилася над ними, дуже низько опустивши чоло, розклавши руки на поверхні, черкаючи гнівні лінії олівцем. Під жирними чорними лініями я бачила акуратне письмо блакитним чорнилом. Поки я дивилась, вона продовжувала штрихувати олівцем по паперу, майже так само, як ми робили ретуш на уроках мистецтва, тільки її рухи були набагато зліші, ніби вона не проти була продряпати аркуш наскрізь. Тієї ж миті я усвідомила, що це й було джерелом того дивного шуму і що темні й лискучі аркуші на столі ще зовсім недавно були сторінками, вкритими акуратним почерком.

Вона була така поглинута своїм заняттям, що не відразу усвідомила мою присутність. Коли вона стрепенулась, її обличчя виявилося червоним, але слідів сліз не було. Вона поглянула на мене, тоді відклала олівець.

— Вітаю, юна леді, — сказала вона, глибоко вдихнувши. — Що я можу для вас зробити?

Здається, я відвернулась, щоб не дивитися на неї чи на аркуші на її столі. Не пам’ятаю, як багато я говорила — чи пояснила їй про шум і про те, що я захвилювалася, чи не протікає газ. У кожному разі нормальної бесіди не відбулось: вона не хотіла, щоб я там залишалась, але і я не мала такого бажання. Гадаю, я вибачилась і вийшла, частково сподіваючись, що вона мене гукне. Але цього не сталось, і я пам’ятаю, що додолу сходами спускалася, вся палаючи від сорому і образи. Тієї миті я найдужче за все шкодувала, що побачила те, що побачила, хоча якби ви попросили мене окреслити, що ж мене так засмутило, я б навіть не спромоглася пояснити. Як я сказала, я відчувала сором, а ще — лють, хоча не зовсім на саму міс Люсі. Я страшенно розгубилась і, мабуть, тому тільки згодом розповіла про все друзям.

Після того ранку я була переконана, що от-от відкриється щось, пов’язане з міс Люсі — можливо, щось жахливе, — тому не збавляла пильності. Але минали дні, і до мене нічого не долинало. Чомусь мені в той час не було відомо, що дещо важливе таки справді трапилось, от тільки за кілька днів після того, як я побачила міс Люсі в кімнаті 22 — дещо між нею і Томмі, який відчув себе засмученим і збитим з пантелику. Ще зовсім недавно ми з Томмі негайно повідомляли б новини такого типу; але того літа діялося чимало речей, через які ми не могли спілкуватись так вільно.

Ось чому мені так довго нічого не було про це відомо. Згодом я мало не прибила себе за те, що не відгадала сама, що не знайшла Томмі і не витягнула з нього все. Але, як я вже згадувала, в той час відбувалось багато всього між Томмі і Рут — зовсім іншого ґатунку події, тому всі зміни, які я помічала тоді в Томмі, я приписувала їм.

Мабуть, сказати, що вся поведінка Томмі того літа розвалювалась на частини, було б перебільшенням, але часом я по-справжньому хвилювалась, що він знову перетворюється на ту ж недолугу й непостійну постать, якою був кілька років тому. Скажімо, одного разу кілька нас поверталося з павільйону до гуртожитських будиночків, і ми опинились позаду Томмі та інших хлопців. Вони йшли всього на кілька кроків попереду, і всі — включно з Томмі — здавалось, перебувають у чудовій формі, сміються і штовхаються. Мені здається, що Лора, яка йшла поруч зі мною, вирішила взяти приклад із того, як хлопці пустували. Річ у тому, що Томмі, мабуть, раніше сидів на землі, тому що до його футболки для гри в реґбі на талії причепився чималий шматок болота. Він явно про це не підозрював, і я не думаю, що його друзям також про це було відомо, інакше вони точно звернули б на це його увагу. В кожному разі, Лора — як то Лора — закричала щось типу:

— Томмі! У тебе какашка на спині! Чим ти займався?

Вона зробила це цілком по-дружньому, і навіть якщо решта з нас також зреагували на це якимись звуками, це зовсім нічим не відрізнялося від типових учнівських жартів. Тому ми й відчули себе шокованими, коли Томмі раптом завмер як укопаний, повернувся навколо своєї осі і витріщився на Лору з грізним обличчям. Ми всі також зупинились —