Читати книгу - "Морт"

Десь у далині можна було роздивитися вогні Сто Геліта — насправді, зовсім малого містечка — і віяло світла на видноколі десь там, де мав бути Сто Лат. Морт спрагло глянув у той бік. 

Стіна його непокоїла. Він бачив, як вона сунеться полем за деревами. 

Морт уже ладен був погнати Хропунця в небо, коли помітив вогні просто перед собою — світло, що обіцяло тепло й затишок. Лилося воно з вікон великої будівлі трохи подалі від дороги. Можливо, світло те й справді мало обнадійливий вигляд, та на тлі Мортового настрою воно направду здавалося обіцянкою цілковитого щастя. 

Наблизившись, він помітив тіні, що рухалися у вікнах, і навіть виокремив уривки пісень. Це був заїжджий двір, і всередині були люди, які раділи життю — чи робили те, що вважається радощами, коли ви селянин і здебільшого маєте справу з капустою. Порівняно з капустоцвітими будь-що є джерелом радості. 

А ще там були люди, зайняті простими людськими справами, — вони пиячили й забували слова пісень. 

До того Морт ще жодного разу не сумував за домівкою — можливо тому, що займав себе купою інших думок. Але от зараз він відчув цей сум уперше — своєрідну тугу навіть не за місцем, а радше за настроєм, за можливістю побути простим смертним із простими клопотами про гроші, здоров’я й інших людей… 

«Я трохи вип’ю, — подумав він, — і тоді мені, можливо, стане легше». 

Збоку від головної будівлі була відчинена стайня, тож він відвів Хропунця у теплу пропахлу кіньми темряву, де вже було троє його одноплеменців. Відстібаючи годівницю, Морт замислився, чи почувається Хропунець вищим за інших коней, які живуть значно приземленішим життям. Звісно, його розміри вражали, тож інші коні поглядали на нього занепокоєно. Хропунець був справжнім конем — і мозолі від лопати на Мортових долонях свідчили про це — та порівняно з іншими він здавався більш ніж просто справжнім. Чіткішим. Кінськішим. Життєвішим за саме життя. 

Насправді Морт упритул підійшов до важливого логічного висновку, і тому вкрай шкода, що він відволікся на вивіску, ідучи через двір до низьких дверей шинку. Той, хто малював її, не міг похвалитися великим талантом, та в «Королівській главі» цілком певно можна було упізнати копицю вогняного волосся й видатну щелепу принцеси Келі. 

Морт зітхнув і штовхнув двері. 

Товариство, що сиділо всередині, враз розвернулося до Морта зі щирою цікавістю. Так дивляться на тих, кого за гріш ладні вдарити лопатою по потилиці й поховати в купі гною при світлі повні. 

Тут варто звернути увагу на Мортову зовнішність, адже за останні кілька розділів вона зазнала помітних змін. Скажімо, в нього досі було багато колін і ліктів, та тепер вони порозповзалися по відведених природою місцях, і він уже не рухався так, ніби усі його суглоби заледве тримаються на гумових шворках. Раніше він здавався людиною, яка не знає нічого, а зараз — ніби знає забагато. Щось у його погляді натякало: він бачив речі, недоступні звичайним людям — чи доступні тільки одноразово. 

Усе інше в його поставі й вигляді давало знати, що створювати незручності цьому хлопцеві — така ж дурість, як і копати осине гніздо. Коротше кажучи, Морт уже не мав такого вигляду, наче його вітром принесло й кілька разів жбурнуло в стіну. 

Господар послабив хват на шпичакуватій булаві, яку тримав під шинквасом і застосовував для примирення публіки, й зібрав обличчя в щось, що мало нагадувати доброзичливу усмішку, але не занадто доброзичливу. 

— Добривечір, шляхетний пане, — сказав господар. — Чого душа ваша бажає цього зимного крижаного вечора? 

— Що? — перепитав Морт, блимаючи на світло. 

— Він так питається, чи випити чогось хочете, — пояснив тхоролиций чоловічок, що сидів біля вогню й дивився на Морта так, як м’ясники зазвичай дивляться на всіяне молочними ягнятами поле. 

— А. Я не знаю, — відповів Морт. — Є у вас зорекрап? 

— Не чув про таке, шляхетний пане. 

Морт роздивився звернені до нього й освітлені полум’ям обличчя. Усі вони належали людям того типу, який зазвичай звуть сіллю землі. Інакше кажучи, вони були жорсткі, кубчасті й загрожували здоров’ю, та через заклопотаність Морт цього не помітив. 

— А що тоді тут заведено пити? 

Господар скоса зиркнув на відвідувачів — непростий трюк, коли завважити, що були вони просто перед ним. 

— Як же, шляхетний пане, ми тут усі помиян п’ємо переважно. 

— Помиян? — перепитав Морт, не завваживши притишених смішків за спиною. 

— Так точно, шляхетний пане. Із яблук переганяємо. Переважно яблук. 

Походження напою здалося Мортові цілком природним. 

— Ага, гаразд тоді, — сказав він. — Мені кухоль помияну. 

Він сунувся в кишеню й витягнув торбинку з золотом, отриману від Смерті. Та здавалася майже повною. У несподівано запалій тиші тихий дзвін монет прозвучав, мов легендарні Мідні ґонґи Лешпа — їх тримають у вежах, затоплених на триста морських сажнів і їх чути далеко в морі в штормові ночі, щойно течії їх зачіпають. 

— А ще, будь ласка, цих добродіїв пригостіть, чим забажають, — додав Морт. 

Про помиян розповідають немало легенд, в тому числі про те, як його виробляють на вогких торф’яниках за старовинними рецептами, що їх так і сяк передають батьки своїм синам, а ті далі. Про щурів, зміїні голови й свинцеві кулі — неправда. Байки про мертвих овець — цілковитий наклеп. Відкинути варто й варіації мотиву про ґудзик від штанів. Однак достеменно відомо, що контакт помияну з металом неприпустимий, бо коли господар нахабно недодав Мортові решти й кинув півжмені мідяків у калюжку цього питва на шинквасі, ті миттєво дали піну. 

Морт принюхався до напою, тоді сьорбнув. Смакувало трохи яблуками, трохи осінніми ранками — й відчайдушно відгонило лежалими дровами. Він не хотів видатись невдячним і тому хильнув. 

Товариство спостерігало за ним, пошепки рахуючи миті. 

Мортові здалося, що від нього чогось чекають. 

— Приємно, — сказав він. — Освіжає, — він відсьорбнув іще трохи. — Уповні смак можна оцінити не одразу, — додав він, — та розпробувати таки варто, я певен. 

Звідкись з-за його спини чулося невдоволене бурмотіння: 

— Та він просто помиян розбавляє, от у чому річ. 

— Та де, ти ж знаєш, як буває, коли хоч краплю води додаси. 

Господар щосили не зважав. 

— То вам до душі? — запитав він у Морта приблизно тим самим тоном, яким, певно, запитували в святого Георгія: «Кого-кого ти вбив?» 

— Воно дуже гостре, — відповів Морт. — І таке наче трохи горіхове. 

— Даруйте, — сказав господар і обережно забрав кухоль із Мортової руки. Принюхався, витер очі. — Н-н-ньґ-ґх, — сказав він, — це таки воно. 

Він дивився на хлопця з таким виразом на обличчі, який можна було би назвати захопленням. Річ була навіть не в тому, що той випив третину пінти помияну, — просто він чомусь після того міг триматися вертикально й навіть був живий. Господар повернув Мортові кухоль так, ніби це був кубок переможця турніру з надлюдських умінь. Коли хлопець хильнув унаступне, кілька спостерігачів перелякано зіщулилися. Господаря мучило питання: із чого зроблені Мортові зуби? Мабуть, із того самого, що й шлунок. 

— А ви часом не чарівник? — про всяк випадок уточнив господар. 

— На жаль, ні. А мав би бути? 

«Навряд», — подумки відповів господар. Хлопець поводився не як чарівник, та ще й не курив. Господар ще раз глянув на кухоль помияну.