Читати книгу - "Степан Бандера"

Звичайно, що Москва намагалася відхреститися від убивства Бандери, як кажуть у таких випадках, «перевести стрілки» на інших. Була проведена низка операцій із залученням комуністичної преси в інших країнах, заявами «свідків» і прес-конференціями, зі звинуваченням інших сил та інших осіб. Масив дезинформації, запущений радянськими спецслужбами, був величезний і різноманітний. До цих процесів був причетний відомий у той час політичний діяч із Федеративної Республіки Німеччини міністр федерального уряду Оберлендер. Нібито Степан Бандера був із ним зв’язаний ще з часів війни і мав на нього якісь компрометуючі матеріали. Таким чином прагнули переконати, що самі німці прибрали небажаного свідка. Але ця версія була настільки недостовірною, що були потрібні якісь «живі» свідки. І такі «свідки» знайшлися. С. Лібгольц (Ліппольц) і О. Фрайтаґ, які раніше проживали у ФРН, а потім «добровільно» переселилися до НДР (вони були агентами, які «засвітилися» й були змушені втекти), на прес-конференціях  «незалежно  один від одного» зробили сенсаційне повідомлення: їм відомо, що за вказівкою служби Гелена[16] Степана Бандеру отруїв, підсипавши йому отруту під час обіду, член ОУН і одночасно агент служби безпеки ФРН Дмитро Міськів. На цей час Міськів уже помер, так що на нього можна було валити все, що завгодно. Та ба — знову стався великий «прокол»! Було встановлено, що Дмитро Міськів ніяк не міг підсипати отруту Бандері, з тієї простої причини, що його того дня не було в Мюнхені.

Минув час. Відбув свій строк і зник у невідомому напрямі Богдан Сташинський. В Україні в 1960-х роках розгорнувся дисидентський рух, що підняв прапор національної  боротьби. У наступне десятиліття його практично  було знищено КДБ. Арешти, заслання, «спецпсихлікарні»... Комусь  пощастило  втекти на Захід. Там, у Німеччині, Великобританії,  США й інших країнах, ОУН у різних формах продовжувала активну діяльність. Час згладив суперечності між різними угрупованнями. До того ж у нового покоління не було анінайменшого бажання заглиблюватися в суть суперечностей, коріння яких сягало в далеке минуле. У них було інше завдання — згуртувати  розрізнений  націоналістичний  рух в ім’я незалежної України. І символом цього об’єднання стало ім’я Степана Бандери. Будучи, в основному,  вихідцями  з Західної України, вони добре знали цю людину. І саме він утілював для них активну боротьбу за становлення суверенної Української держави.

Не слід забувати, що поняття «бандерівці» було синонімом ворога радянської влади, тих, хто не приймав «інтернаціоналізму» Москви. Комуністичні керівники називали всіх націоналістів цим, на їхній погляд, одіозним ім’ям. Але й ті, хто не забував про героїчну боротьбу УПА, називали себе «бандерівцями», пишалися цим ім’ям і несли його як прапор, политий кров’ю.

Свідченням того, що слава Бандери не померла з роками, є хоч би те, що вже незадовго до розвалу СРСР в Західній Україні почали з’являтися його музеї й пам’ятники.

Так, наприклад, у селі Воля-Задеревацька,  де в місцевій церкві служив Андрій Бандера, жителі зберегли будинок, де жив Степанів батько і куди хлопець приїжджав під час канікул, коли навчався  у Львові. У цьому будинку  14 жовтня  1990 року був відкритий музей Степана Бандери. За минулі роки тут побували десятки тисяч відвідувачів.

Що бачить турист, в’їжджаючи до Волі-Задеревацької?  На перший погляд, це звичайне галицьке село. Відрізняє його від інших тільки те, що буквально навпроти нинішнього музею-садиби стоїть дуже красива школа, побудована (на що звертає увагу екскурсовод)  уже за років незалежності  України.  Стоїть вона на місці, де в 1930-х роках місцеві жителі на заклик молодого Бандери звели власними силами першу в селі школу.

Пам’ятник  Степану  Бандері  встановлено  і в його рідному селі Старий Угринів. Відкритий він був того ж дня, що і музей у Волі-Задеревацькій.  Відкриття  монумента  не в усіх знайшло розуміння, були люди, які чинили спротив цьому. У ніч з 30 на 31 грудня того ж року пам’ятник  було підірвано.  Проте після здобуття  Україною  незалежності  його було відновлено  і знову відкрито у 1993 році. Схожий пам’ятник стоїть і в Коломиї, невеликому містечку на Львівщині, де Бандера не раз переховувався від переслідувань польської поліції.

У самому Львові в ці ж роки одну з міських вулиць було названо ім’ям Степана Бандери. Поки що жоден із діячів українського націоналістичного  руху не вдостоївся цієї честі.

Але старий музей Степана Бандери знаходиться  в Лондоні. Тут на тихій фешенебельній вулиці Ліверпул Роуд, 200, майже в центрі міста, зберігаються особисті речі провідника ОУН, одяг зі слідами його крові, посмертна маска. Можливо, прийде час — і експонати цього музею потраплять до України, за свободу якої все своє життя  боровся  і за яку загинув  Степан  Андрійович Бандера.

Послідовники лідера ОУН сподіваються, що і прах його буде похований в українській землі. «Труна Степана Бандери розташована  так, що не торкається  чужої німецької  землі[17], а чекає того часу, коли її перенесуть на рідну українську землю... І тоді мільйони людей похилого віку, молодих із немовлятами... підуть, щоб зустріти і попрощатися, віддати свою частинку серця і любові тому, хто стільки зробив для них і згорів для України...»

Післямова

Так уже склалось, що особа Степана Бандери — одного з видатних діячів ОУН, стала в нашій історії символом боротьби за вільну Україну.

То ким же він був? Національним  героєм, що віддав життя в боротьбі за свободу й незалежність України? Честолюбною посередністю,  готовою  пожертвувати   власним  життям,  але ще більше — життям  інших  людей,  аби потрапити  в історію? Кривавим злочинцем, зрадником свого народу і поплічником нацистів?

Сумнівів немає — він був керівником і героєм для значної частини населення Західної України і продовжує ним залишатися. Залишається він таким і для частини тих утікачів зі східних і центральних областей України, які після війни опинилися в еміграції. Але, разом з тим, правда полягає і в тому, що для багатьох людей у тій самій Україні, за звільнення якої боровся Степан Бандера, його ім’я є символом найбільш оскаженілої й непримиренної антирадянщини.

Щодо його честолюбства,  то з цього приводу існують різні точки зору. Судячи з усього, Бандера справді був честолюбний і багатьом його честолюбство, що поєднувалося часом із диктаторськими замашками (а вони були, і від цього нікуди не дінешся), ставало впоперек горла. Дуже багато скандалів і розколів пов’язано з його ім’ям, щоб заперечувати цю рису вдачі. Але що стосується посередності, то в цьому випадку відповідь негативна. Хоч би тому, що й досі є люди, що