Читати книгу - "Останній спадок"

усім тілом розплився на задньому сидінні, лише звів брови догори на підтвердження здогадок водія. За вісім років він жодного разу не поцікавився особистим життям працівника, а тільки знущально жартував про його низький соціальний статус. Для містера Гендерсона — хоч від того звертання, чи радше титулу, водія аж блювати тягнуло — не існувало рівності, як і дружби між керівником і підлеглим.

«Якби тобі, скотино, довелося відпрацювати весь кар’єрний шлях, а не отримати його з рук у руки, по-іншому б заспівав!»

— Чому ж за вісім років нічого не сказав?

Запитання після кількахвилинних роздумів викликало стриманий гнів водія.

— Я виправляв вас щоразу, коли називали мене Ґансом.

— Справді? Не помічав. Ну й біс із ним — це абсолютно неважливо.

Білл Гендерсон, задоволений із виконання вранішньої норми знущань, шкірився від вуха до вуха.

«Усмішка Челсі[51] тобі б краще пасувала… вирізати б її, гнидо!»

Метью Корніґал подумки висловлював усю погань, що накопичувалася роками й тепер кипіла всередині, проте ззовні зберігав вигляд, спокійніший за морський штиль. Очі продовжували стежити за дорогою, подеколи скошуючись ліворуч, на вкритий зеленню Bon Air Park. Лавочки вздовж дороги стояли впорожні. Поки що впорожні. Метью знав, що за кілька годин їх заповнять закохані парочки, туристи та студенти з повними торбами підручників. Він знав це, бо неодноразово просиджував там сам.

Розслаблений Гендерсон витяг із внутрішньої кишені дорогого сірого піджака червону пачку цигарок Dunhill International. За мить салон авто заволокло біле простирадло диму, що просочувалось у кожну щілину, заодно й у легені Метью, котрий зроду не курив.

— То літав чи ні?

— No, sir, — коротко відповів водій, ховаючи в кулаці тихий кашель. — Лише прогулювався пішки.

— От у чому ваша проблема, fella, — твоя й більшості вашинґтонців. Ви лише учасники цього дрібного цирку, мурашнику — називай, як хочеш. Ті, хто там, — Гендерсон підняв указівного пальця догори, — спостерігають за усім цим кодлом і тільки похитують головами. Співчувають вам. Керують вами. Бачать ваші проблеми й викорінюють їх у себе. Бачать картину ззовні, так би мовити. А тобі залишається гнити в цьому мурашнику, ніколи не побачивши всієї картини.

— Може, сер, — Метью наважився на одну з тих рідкісних відповідей своєму шефові, — але я надам перевагу ходити внизу, не бачачи тієї вашої картини, ніж літати десь там і боятися за свою дупу, яка ризикує розбитися в гострому піке.

— Розбиваються тільки недоумки та простачки, що дивом дістаються до гелікоптера. Справжні ж пілоти вправно керують своїм польотом.

Метью не знав, що відповісти, — просто продовжував стежити за автомобілями попереду. Визнання слушності шефа — що траплялося чи не завжди — бісило гостро, а відчуття безпомічності — ще дужче. От тільки Гендерсон викладав свої думки не надто коректно, що просто вбивало бажання до продовження діалогу. Водієві кортіло розповісти про хворого на запалення легень батька, про молодшу сестру, яка нещодавно продала свою першу власну картину олійними фарбами. Кортіло поговорити відверто, відчути підтримку. Натомість відповіддю були клуби цигаркового диму, навмисно випущені в бік не звиклих до цього легень, і обов’язкове вранішнє заземлення будь-яких мрій про подальше кар’єрне зростання.

Гендерсонові губи скрутилися в трубочку, і цівка білого диму вкотре заповнила салон автомобіля. Знущання з водія, звісно, було в задоволення, проте Гендерсон підозрював, що в такий спосіб він відверто намагається забути вчорашні погані новини з Барселони. Чоловік навідріз відмовлявся вірити в безвихідь ситуації. За кілька годин просто обов’язково задзеленчить телефон зі звісткою про Мелані Маєрс. Кожного працівника, хто міг хоч якось вплинути на це, учора було затримано на роботі доти, доки жінку не знайдуть.

«Вони за це отримують гроші, тож нехай піднімають свої дупи!»

Час, коли в Гендерсона нервування вискакувало назовні, давно минув, бо вміння маскувати його за сміхом і жартами зростало невпинно. Залишалося тільки знівелювати проблему, що Гендерсонові зазвичай вдавалося на «відмінно».

Права кишеня таких самих сірих, як і піджак, штанів завібрувала. Різкий погляд для перевірки, чи водій не стежить за ним, а тоді рукою до кишені. Затримавши погляд на потилиці Метью Корніґала ще хвильку, Гендерсон перевів його на екран телефона — телефонував Gregor Boyd.

«Нарешті… Сподіваюся, новини добрі!»

— I’m listening[52], — сухо й упевнено мовив директор.

— Білле, — у мікрофоні почувся задиханий голос Ґреґора. Радше схвильований, проте не позбавлений якоїсь невидимої радості, що вселяло неабияку надію, — є добра новина й погана.

— І тому ти вирішив розіграти переді мною цю кіношну сценку, а не викласти їх одразу, так?

— Поганий настрій зранку? — Ґреґор Бойд був єдиним, кому Гендерсон дозволяв таке спілкування. Це був не просто помічник, а ледь не єдиний, хоч приблизно удостоєний звання «друг».

— Ні, з чого ти взяв? Усе чудово: пташки співають, сонце сходить, навколо зелень парку. Кажи новини!

— Діксон знайшов Мелані Маєрс.

— Отже, звільняти того япошку виявилося не надто вдалою думкою, так? Гаразд, трошки ще посидить із нами. — Крива посмішка повзла обличчям Гендерсона.

— Не радій завчасу, Білле. — Голос Ґреґора не на жарт посерйознішав. — Я надішлю тобі окремі файли…

— Що за файли?

— Сам усе побачиш…

— Що за файли, чорт забирай?! У мене немає часу й сил відволікатися на дурниці.

Голос у телефоні замовк… Ґреґор добирав слова. Повідомлення такої інформації не належало до категорії новин із хорошими наслідками.

— Мелані нас зрадила.

— Що?

Гендерсонові хотілося вірити, що неправильно почув або неправильно зрозумів слова помічника, проте він підсвідомо знав, що все набагато гірше. Таке іноді траплялося з працівниками, задіяними в проектах високого рівня секретності. Їм кортіло знати все, тож вони пхали носа в не потрібні їм справи, а виявивши, що реальність надто складна, тікали, підібгавши хвости.

— Мелані Маєрс завтра прибуває до Салерно, Італія, де зустрінеться з отцем Джованні Тотті.

— Shit! Тобто вона йому все розпатякала?

— Невідомо, але ймовірність цього дуже висока.

— Її можна перехопити?

— Ось це ще одна погана новина…

— То їх дві? — Гендерсона опанував дико злісний сарказм, за яким крився страх. — Яка радість.

— В Італії у нас немає виконавців із таким рівнем доступу, аби втягувати у внутрішні конфлікти.

— То що, ми не можемо до неї дістатися? Найміть когось незацікавленого — та й усе на тому! Не первина ж.

— Працюємо над тим.

Лютий крик, що роздирав горло собачими кігтями, вирвався з горлянки Гендерсона й аж струсонув переляканого Метью Корніґала.

— ЗНАЙДІТЬ ЇЇ! Розберіться з тим клятим священиком! Що ви в біса робите на цій роботі?! Даю вам час до завтрашнього вечора, і якщо мій телефон не розродиться гарною